Україна і криза європейської безпеки: оцінки і перспективи

< Назад до записів

Внаслідок агресивної політики Росії та інституціональної неспроможності  об’єднаної Європи швидко і адекватно на неї відреагувати, Європейський континент опинився перед низкою невирішених проблем і виглядає досить вразливим у сенсі можливості убезпечити себе від реальних військових і терористичних загроз та шантажу з боку Росії без допомоги США та інших демократичних країн світу. Перспективи створення надійної майбутньої системи Європейської безпеки значною мірою залежать від того, як швидко Європа зможе зробити належні висновки з поточної кризи і прийняти адекватні рішення. Важливе місце у цій майбутній системі вочевидь займатиме й Україна.

Згідно з визначенням, яке міститься у діючому документі ЄС «Європейська стратегія безпеки» (European Security Strategy), пріоритетним стратегічним інтересом для Європи є забезпечення існування «убезпеченої Європи в досконалішому світі». Цей інтерес згідно з положеннями Лісабонської угоди ґрунтується на «універсальних цінностях непорушних і невід’ємних прав людини, свободи, демократії, рівності та верховенства права». «Європейська стратегія безпеки» 2003 року, уточнена у 2009 році резолюцією Європейського Парламенту, на сьогодні визначає такі основні загрози стратегічним інтересам Європи: тероризм; розповсюдження зброї масового ураження; регіональні конфлікти; неспроможні держави (failed states) організована злочинність; кібернетичні загрози; піратство.

Однак, сьогодні замість «досконалішого світу» Європа отримала щось зовсім інше. Окрім посилення терористичних атак і зростання мало-контрольованої імміграції вперше після Другої Світової війни і завершення Холодної війни в Європі відбувається реальна гаряча війна. Військова агресія Росії проти України, що розпочалася у 2014 році і триває зараз, породила перманентно тліючий збройний конфлікт в Донбасі, який за своїми масштабами є регіональним збройним конфліктом, однак, але за змістом – він є конфліктом глобальним. При цьому, Росія знехтувала всіма своїми зобов’язаннями в рамках Європейської архітектури безпеки. І саме неспроможність європейських чинників вирішити цей конфлікт свідчить про теперішню слабкість і вразливість сучасної Європи. Відповідно, Європейські інститути вже почали працювати над новою Стратегією Безпеки, яка очікується у цьому, 2016 році.

 

Глобальними наслідками цієї війни вже стали: руйнування системи міжнародної безпеки що утворилася після закінчення Холодної війни, виклик спроможності міжнародних організацій з питань безпеки ефективно стримувати розгортання воєнних конфліктів у Європі, розширення цивілізаційного розлому між авторитарною Росією й демократичною Європою та всім демократичним світом.

 

Окрім цього, руйнування промислової та житлової інфраструктури мають безпрецедентний для повоєнної Європи характер. Як і всяка війна такого масштабу в густонаселених районах з розвинутою економікою і соціальною інфраструктурою, ця війна загрожує перетворити Донбас в зону екологічної (техногенної) катастрофи вже найближчим часом.

Європейський Союз, до якого прагне інтегруватися Україна протягом конфлікту зміг підтвердити свій економічний та гуманітарний потенціали, однак, серед іншого, війна в Україні очікувано засвідчила те, про що багато говорили фахівці – у сфері безпеки амбіції ЄС були явно перебільшеними і зараз вони не відповідають обмеженій реальній спроможності Союзу. Дай Бог сучасній Європі хоча би з загрозами тероризму та навалою мігрантів справитись…

Періодичні декларації окремих провідників ЄС щодо створення Європейської армії в умовах проблематичності прийняття рішень в ЄС більше виглядають черговою спробою видати бажане за дійсне, і найближчим часом перспективи не мають. Особливо з огляду на те, що питання недостатнього фінансування європейськими країнами потреб оборони та безпеки стало вже хронічною проблемою для країн-членів ЄС. Тому реально перспективною поки що виглядає запровадження більш жорстких режимів безпеки у громадських місцях та посилення співпраці правоохоронних органів європейських країн з питань боротьби з проявами тероризму, нелегальною міграцією, організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків тощо.  

Альянс НАТО загалом підтвердив свою виключну роль у сфері Європейської безпеки. Водночас, війна в Донбасі знову засвідчила суттєву політичну, дипломатичну й військову залежність членів НАТО від лідерської ролі однієї країни – США. Загальним місцем стало очікування майже всіма членами НАТО практичних дій чи заяв з боку США, перш ніж прийняти рішення щодо ситуації в Україні.

Попри регулярну критику, ОБСЄ підтвердила спроможність виконувати свої обмежені, але важливі функції. Зокрема, ОБСЄ реально проводить моніторинг припинення вогню та відведення військ вздовж лінії розмежування, а також здійснює посередництво під час мирних переговорів. Не випадково на початку 2016 року почала активно обговорюватися пропозиція України щодо започаткування поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі. У перспективі ОБСЄ могла б додати ще й інші функції, такі як гуманітарне розмінування або надання гуманітарної допомоги та проведення операцій з після конфліктного відновлення зруйнованої інфраструктури.

Досвід поточної кризи Європейської безпеки свідчить про те, що Україні більше не варто покладати великі надії на безпекові «запевнення» документів на кшталт Будапештського Меморандуму чи будь якої угоди з Росією, так само як і на формальні вимоги міжнародного права (хоча й потрібно в інтересах України його більш ефективно використовувати). Як свідчить власний досвід протидії агресії з боку Росії, Україна може покладатися лише на власні сили та на можливу військову підтримку з боку окремих країн-союзників, зокрема, США, Канади, Великобританії, Польщі, країн Балтії та Скандинавських країн. З ними, та іншими можливими союзниками, потрібно розвивати більш інтенсивне співробітництво на основі поваги до спільних цінностей (як зазначає Лісабонська угода –«універсальних цінностей непорушних і невід’ємних прав людини, свободи, демократії, рівності та верховенства права») і взаємної довіри, а також взаємосумісності збройних сил на основі стандартів НАТО.

Діюча «Стратегія національної безпеки України» передбачає інтеграцію до ЄС і вступ до НАТО, і, так само, як і «Європейська стратегія безпеки» однією з основних цілей визначає утвердження загальнолюдських цінностей : «….утвердження прав і свобод людини і громадянина, забезпечення нової якості економічного, соціального і гуманітарного розвитку, забезпечення інтеграції України до Європейського Союзу та формування умов для вступу в НАТО.»

Водночас, Стратегія національної безпеки України набагато детальніше визначає перелік загроз безпеці, серед яких чільне місце займають загрози воєнного, терористичного і кримінального характеру, зокрема:

«3.1. Агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території, а саме:

військова агресія, участь регулярних військ, радників, інструкторів і найманців у бойових діях на території України;

розвідувально-підривна і диверсійна діяльність, дії, спрямовані на розпалювання міжетнічної, міжконфесійної, соціальної ворожнечі і ненависті, сепаратизму і тероризму, створення і всебічна підтримка, зокрема військова, маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей;

тимчасова окупація території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та дальші дії щодо дестабілізації обстановки у Балто- Чорноморсько-Каспійському регіоні;

нарощування військових угруповань біля кордонів України та на тимчасово окупованій території України, у тому числі розміщення на півострові Крим тактичної ядерної зброї;» ……………………………………………

«3.2. Неефективність системи забезпечення національної безпеки і оборони України:

несформованість сектору безпеки і оборони України (далі - сектор безпеки і оборони) як цілісного функціонального об'єднання, керованого з єдиного центру;

інституційна слабкість, непрофесійність, структурна незбалансованість органів сектору безпеки і оборони;

недостатність ресурсного забезпечення та неефективне використання ресурсів у секторі безпеки і оборони;

відсутність ефективних зовнішніх гарантій безпеки України; діяльність незаконних збройних формувань, зростання злочинності, незаконне використання вогнепальної зброї.»

 

З урахуванням всіх елементів поточної обстановки, Україні на найближчу перспективу доцільно погодитися на пропозицію НАТО й прийняти формат «асоційованого партнерства», тобто взяти курс на максимально можливе зближення з НАТО без формального вступу (Шведсько-фінський варіант). А в подальшому – прийняти рішення в залежності від майбутнього розвитку подій у сфері безпеки та національних інтересів.

Важливу роль у забезпеченні власної безпеки та реалізації військового потенціалу України в інтересах європейської безпеки відіграватиме ефективне використання вже накопиченого досвіду співробітництва з НАТО. За багато років планомірного проведення заходів з окремими країнами НАТО (і ЄС) у стосунках з цими країнами навіть виникла певна спеціалізація.

Окрім заходів військової дипломатії та співробітництва під час миротворчих операцій мають місце і спроби створити довготривалі постійно діючі багатосторонні формати – продовжуються спроби створити тристоронню українсько-литовсько-польську миротворчу бригаду (ЛИТПОЛУКРБРИГ). Обговорюється формат військового співробітництва з НАТО у Чорному морі за «формулою 28+2» тощо. Досвід спільних навчань, освіти, і спільної участі у миротворчих та антитерористичних операціях створює необхідне підґрунтя для раніше заявленого Україною бажання брати участь у формуванні сил швидкого реагування НАТО. У зв’язку з цим напевне потребуватиме подальшого вдосконалення нормативно-правова база участі підрозділів України у операціях за кордоном, а також нормативно-правова база допуску на територію України військ країн союзників.

З огляду на значний науково-технологічний потенціал оборонної промисловості України, важливе значення має інтеграція у Європейський оборонно-промисловий простір. За висновками економістів, найпрогресивніші технології в Україні залишилися саме в секторі оборонної промисловості. Саме там в України є реальна, а не гіпотетична база для впровадження інноваційних технологій. За умов, коли в цьому секторі буде проводитись адекватна державна політика, ситуація в секторі ОПК може серйозно змінитися. Україна має величезний потенціал, яким не може похизуватися більшість країн світу.

Значний нереалізований потенціал має співробітництво розвідувальних органів. Окрім традиційних контактів між спецслужбами та обміну інформацією, Україна та ЄС у минулому вже  опрацьовували можливості системного практичного співробітництва під час операцій. Однак, принциповим стримуючим чинником у подальшому розвитку співробітництва між Україною та ЄС з питань розвідки є низький рівень фінансування. Зокрема, бюджет Служби зовнішньої розвідки України порівняно з бюджетами відповідних розвідувальних служб провідних розвідок країн ЄС виглядає у 10-20(!) разів меншим. 

У підсумку, оцінюючи перспективи практичної інтеграції України й ЄС у сфері безпеки та подолання поточної кризи Європейської безпеки, слід зазначити, що окрім наявності спільних цінностей і спільних безпекових інтересів як сприятливого чинника для інтеграції України у сферу безпеки ЄС, Україна, з огляду на свій ресурсний, технологічний, людський та інші потенціали, в перспективі могла б швидко стати не просто одним з не дуже успішних кандидатів на вступ до ЄС, а потужною впливовою регіональною державою і відігравати важливу роль у складі майбутнього ЄС.

Леонід Поляков

 

Блоги

Публікації

X
X

Партнери