З початку існування незалежної України, питання економічного розвитку було наріжним каменем, однак виключно на папері. Уся державна політика останніх двадцяти п’яти років базувалась на різноманітних реформах, що мали сприяти економічному зростанню. Таким чином, у своєму розвитку, країна пережила декілька важливих етапів:

1. Зменшення державного сектору (1991–1999 рр.);

2. Формування потужних експортерів (1996-2005 рр.);

3. Стрімкий розвиток фінансового сектору (2003-2008 рр.);

4. Зниження енергетичної залежності і підготовка до повної інтеграції в ЄС (2010- до сьогодні).

            Сторонній людині може здатися, що держава еволюціонує та проходить шлях, який має подолати кожна країна, що будує ринкову економіку. Однак реальність зовсім інакша: усі ці роки в економіці України переважно експлуатувався капітальний ресурс, що залишився у спадок від СРСР. Майже всі зароблені гроші йшли на "проїдання" або фінансування економік інших країн через офшорні схеми (хоча, звичайно, були і поодинокі приклади відкриття нових сучасних виробництв).

          Поступове вичерпування радянських капітальних фондів проявляється у формі: низького рівня конкурентоспроможності українського виробництва; перманентних аваріях газових, водорозподільчих мереж; зношення житлового фонду; падіння продуктивності праці; формування низького рівня доходів населення (порівняно навіть із сусідніми країнами) і погіршення загальної якості його життя, тощо.

            Враховуючи той факт, що новітня економічна історія України розпочинається з того, що 100% тогочасних виробничих активів (активів де формується основна додана вартість) належить державі, а науковий потенціал був одним з найпередовіших у світі. Відповідальність за нинішні результати «господарської» діяльності лежить саме на невиваженій державній політиці, а точнішевідсутності і ній реального компоненту розвитку економіки країни. Звісно, за період існування незалежної держави було підготовлено та ухвалено десятки, якщо не сотні різноманітних стратегій, програм, концепцій, що мали за мету розвиток економіки або певних її сегментів, які не реалізовувались з різних причин, починаючи з браку коштів та завершуючи політичною недоцільністю.

            У свою чергу, в останні два роки (що певним чином пояснюється початком бойових дій в Україні) з публічного дискурсу взагалі зникло питання необхідності економічного розвитку. Воно фактично було замінено на аспект економічної стабілізації. Що звісно є необхіднім, але ні в якому разі не знімає з повістки існування країни питання перспективного розвитку.

            Світовий досвід промислового відновлення або розбудови промислового потенціалу за останні 70 років свідчить, що в жодному випадку динамічна промислова модернізація не проходила без активної державної підтримки. І повоєнна Європа з Японією, Сингапур, Китай, Південна Корея - всі ці країни відбудовували економіку за умови широкої участі держави у цих процесах.

            Звісно, на поточному етапі, низка інструментів державної економічної політики, що були актуальними ще декілька десятків років тому, відійшли в минуле і не можуть бути реалізовані. Але й досі держава має певний перелік інструментів, що можуть сприяти її економічному та промисловому відновленню.

            На наш погляд невірною є постановка питання щодо хибності стимулювання розвитку державою «застарілих», але досі потужних ланок економіки. Звісно кожна країна має дбати про розвиток передових інноваційних виробництв і моделей управління завтрашнього дня. Але слід враховувати той факт, що перспективний розвиток і інновації потребують суттєвих капіталовкладень і формування такого капіталу має бути забезпечено «так або інакше». Тобто, одним з пріоритетів державної економічної політики має бути підтримання національного доходу в усіх його формах. Якщо підприємство сприяє надходженню валютної виручки до країни, сплачує податки, підтримує соціальну сферу - держава має сприяти його комфортній роботі. Разом з тим, перед державою стоїть завдання сприяння забезпечення «переливання» доходів застарілих промислових виробників у інноваційні розробки та впровадження їх у життя. І саме така логіка, на наш погляд, має бути покладена в основу компоненту розвитку державної економічної політики на етапі гострого дефіциту іноземних інвестицій, а також браку державних коштів.

Таким чином, сформовані застарілими виробництвами фонди (що досі створюють левову частку ВВП) мають «прокласти» міст, який сприятиме переходу функціонування економіки країни на більш сучасну основу, що в першу чергу передбачає підвищення ефективності праці і фондоозброєності. У цьому аспекті важливим є залучення ресурсів промисловості не лише до безпосереднього  розвитку профільного виробництва, а й до фінансування пошукових робіт у сферах, що не є профільними, задля створення передових точкових інноваційних кластерів.

            Звісно, з іншого боку, перед державою стоїть завдання створення сприятливих умов для пожвавлення залучення зовнішніх інвестицій, що передбачає посилення захисту прав власності, формування повноцінної правової системи, боротьбу з корупцією, тощо.

            При цьому, в Україні питання економічного розвитку зводиться не стільки до розробки певного програмного документу, скільки до забезпечення його виконання на засадах правонаступництва і перманентного пошуку оптимальних «рецептів» розвитку країни.

Вадим Ємець