У чергову річницю соборності України особливої уваги потребує консолідація суспільства шляхом об’єднання зусиль громад для спільних завдань розвитку. Безумовно, об’єднання на горизонтальному рівні не відміняє потребу балансу сил по лінії «центр-регіони». Власне пошуку цього балансу були присвячені усі спроби реформ місцевого самоврядування. Сьогодні обидва ці питання обговорюють у контексті політики децентралізації. Проте чи достатньо для розкриття потенціалу самоврядування лише передачі повноважень та ресурсів з центру на місця?

Децентралізацію було заявлено як один з пріоритетів державної політики у Концепції реформування місцевого самоврядування і територіальної організації влади (від 1 квітня 2014 року). Крім положень, що стосуються насамперед взаємодії по лінії «центр-регіони», документ проголошує принцип субсидіарності і декларує розширення повноважень територіальних громад. Наприкінці 2014 року у країні стартувала бюджетна децентралізація. Її мета – формування фінансово спроможних територіальних громад шляхом посилення автономії та ствердження фінансової самостійності місцевих бюджетів. Внаслідок реформи доходи місцевих бюджетів було дійсно розширено; водночас значно зросли їхні видатки. Насамперед, на охорону здоров'я, освіту, соціальний захист тощо. Якщо у місцевих бюджетах з’являлися додаткові фінансові ресурси, їх зазвичай спрямовували на ремонт доріг, утримання закладів соціальної інфраструктури тощо. І значно рідше – на проекти місцевого розвитку.

Звернімо увагу на фінансові ресурси, що надходять до бюджетів об’єднаних територіальних громад. Правову основу для об’єднання громад та їхньої фінансової діяльності складають відповідний закон, методика формування об’єднаних громад та перспективні плани. Нагадаю, що основний фінансовий стимул для об’єднання – це можливість отримувати прямі субвенції від держави протягом перших п’яти років (після об’єднання). У 2016 році на ці потреби було виділено 1 млрд грн. Об’єднані громади переважно спрямовували їх на свої поточні витрати, зокрема на підтримку інфраструктури, у т.ч. соціальної. У бюджетах об’єднаних громад залишилося обмаль коштів на програми та проекти розвитку. Ключовий виклик цієї ситуації полягає в тому, що без проектів розвитку об’єднані громади не зможуть генерувати нові надходження до своїх бюджетів у подальшому. Більше того, у Державному бюджеті поточного 2017 року передбачено менше гарантованих коштів на «децентралізаційну субвенцію» для об’єднаних громад.

Таким чином, додаткові фінансові ресурси, які вивільняються внаслідок бюджетної децентралізації та у процесі об’єднання територіальних громад, спрямовуються переважно на поточні витрати. У виняткових випадках органи місцевого самоврядування спрямовують кошти на проекти місцевого розвитку, зокрема проекти, покликані стимулювати економічний розвиток у довгостроковій перспективі.

Звичайно, доходів місцевих бюджетів має вистачати на виконання видаткових повноважень громад. Питання полягає в тому, як це зробити в умовах, у яких Україна перебуває зараз. На мій погляд, тут можуть допомогти інструменти муніципальної економіки, необхідні для розкриття перед місцевими громадами можливостей спільними зусиллями реалізовувати проекти місцевого та регіонального розвитку. Дієве стимулювання муніципальної економіки надасть імпульси місцевому розвитку і компенсує дефіцит фінансових ресурсів місцевих бюджетів. Йдеться насамперед про практики муніципально-приватного партнерства; транскордонне співробітництво громад, що знаходяться по периметру держави; муніципальні (або комунальні) банки, які акумулюють та спрямовують кошти виключно у проекти місцевого розвитку в інтересах громад. Такі інструменти дозволять активізувати ініціативи щодо співробітництва громад і зробити їх більш плідними та конструктивними.

Для ефективної муніципальної економіки потрібна активна залученість громадян. Певні кроки у цьому напрямку, звичайно, є. Цікавий приклад – програма «Відкритий бюджет», яка реалізовувалися у містах України під час формування та виконання місцевих бюджетів у 2016. Однак сферу впливу громад на формування порядку денного на місцях треба розширити. Йдеться не лише про опрацювання механізму місцевих референдумів (в т.ч. консультативних). Більшої уваги потребує нормативно-правове поле для участі громадян у продукуванні дієвих місцевих ініціатив, електронних петицій, конструктивної участі у громадських слуханнях та загальних зборах.

Активне залучення громадян потрібне також для аудиту роботи місцевої влади, аби децентралізація не перетворювалася виключно у «нові можливості» для місцевих еліт – політичних та бізнесових.

На мій погляд, такі кроки дозволять дієво об’єднувати, консолідувати країну на рівні громад. І закладуть фундамент для успіху подальших демократичних перетворень в масштабах держави.