Передумови формування сучасної фіскальної системи

            Податкова система – механізм, що забезпечує можливість функціонування держави та виконання нею своїх функцій. Не випадково, за несплату податків та прирівнюваних до них платежів (особливо у розвинених країнах), існує система досить жорстких покарань, включно з позбавленням волі на тривалі періоди.

            Значення належної роботи економічних механізмів і, зокрема, їх фіскального компоненту, ми можемо розглядати на прикладі функціонування економіки України впродовж першої половини 90-х років минулого століття. Сформовані глибокі структурні дисбаланси, обумовили неспроможність належним чином наповнити державний бюджет, навіть в умовах високого рівня оподаткування. Так, у 1992 р. ставку податку на додану вартість було встановлено на рівні 28%, оподаткування прибутку підприємств та прибутків громадян - 30%. Проте, в умовах економічного колапсу, ці податки були символічними – купівельна спроможність національної валюти країни була мізерною. Як результат - практично усі суспільно необхідні сфери (освіта, медицина, армія, міліція та ін.) залишились без фінансування. В цей період, низька ефективність фіскальної системи була похідною від провальної монетарної політики в державі. Формування високого рівня тіньової економіки, особливо у частині ухилення від сплати податків, є іншою стороною неналежної роботи економічних механізмів.

            Отже, економічні чинники 90-х років минулого століття обумовили появу перехідного періоду в державній економічній політиці – від соціального спрямування до державного лібералізму. Концепція останнього закріплює за державою властиві виключно їй функції (регулювання, підтримання безпеки, забезпечення законності тощо). При тому, що Конституція України 1996 р., є христоматійно соціально спрямуваною.

            Формування ринково орієнтованої фіскальної системи в Україні розпочалась лише у 1996 р., чому сприяло введення в обіг гривні та зміна підходів до проведення монетарної політики. У цей же період почав формуватися сучасний механізм перерозподілу ВВП України, який з часом змінив суть і значення податків в країні.

Складність податкової системи України та її репресійний характер, пов’язаний з орієнтацією на наповнення бюджету у збиток діловій активності, сформували серед підприємців усвідомлення імперативності пошуку шляхів зниження податкових платежів заради можливості виживання бізнесу.

            Формування дисбалансів системи доходів та витрат держави

            Мовчазна відмова від підтримки соціально важливих сфер з боку держави була, швидше, об’єктивним наслідком побудови ринкової капіталістичної економіки. Це пов’язано з тим, що роздержавлення майна, яке розпочалося з найпривабливіших та найбільш конкурентоспроможних активів, погіршувало можливості щодо наповнення державного бюджету. До того ж , побудована за роки СРСР соціальна інфраструктура потребувала певного рівня витрат для її підтримки, не говорячи вже про розвиток. Визнати цей факт українська влада мала ще з початком приватизаційних процесів, натомість у приватизаційних договорах почали з’являтися вимоги щодо підтримки різноманітних соціальних об’єктів за рахунок вже приватизованих підприємств. Таким чином, на даному етапі, виник певний «соціальний договір» - населення отримало соціальну орієнтацію державного бюджету та функціонування соціальних об’єктів на балансі крупних підприємств, майбутні олігархи – грошові потоки у довгостроковій перспективі, частину яких необхідно перерозподіляти з метою наповнення бюджету та фінансової підтримки бюрократії, державні службовці – певні статки за сприяння у приватизації на користь приватних осіб.

            Приватизація найбільших підприємств, в умовах низького рівня захисту прав власності в країні та громіздкої податкової системи, обумовила офшоризацію фінансового компоненту роботи потужних промислових груп. Втрата Україною, за роки незалежності, понад ста мільярдів доларів США у вигляді валютної виручки, мало прямим наслідком недофінансування різноманітних виробничих програм розвитку і відповідно погіршення структури економіки. Це стало одним з основних факторів поступового затухання процесів, пов’язаних з промисловим відновленням після кризових 90-х років і сприяло поглибленню циклічності фіскальних процесів, коли почала зростати кореляція між надходженнями державного бюджету та кон’юнктурою на світових ринках сировини.

Зростання експортних надходжень на початку 2000-х років та прихід міжнародного капіталу до країни, створив ілюзію формування заможного суспільства. Цьому також сприяло відкриття зовнішніх ринків капіталу, в тому числі для держави та державних установ. При цьому, основними вигодонабувачами у цій ситуації були великі бізнесмени, які формували потужні офшорні фонди та чиновники, які отримували нелегальну платню (як від олігархів, так і від зацікавлених у виході на український ринок іноземців). Поступово офшорні зони стали «сірою» частиною економіки країни, де осідали неоподатковані доходи промисловців, відбувався таємний перепродаж або обмін активами, перераховувалась «дяка» за видання певних дозвільних документів або продаж державної власності за заниженою ціною. «Офшорні гавані» стали інструментом перерозподілу та легалізації тіньових фінансових ресурсів, акумульованих в Україні.

У цей період, реальне податкове навантаження на населення було не суттєвим. Враховуючи значну питому вагу тіньової економіки, воно обмежувалось переважно непрямими податками (ПДВ, мито, акциз), а також податком на доходи фізичних осіб. Інші обов’язкові платежі (наприклад - платня за комунальні послуги) також були відносно невисокими.  На цьому тлі в Україні почало спостерігатися досить суттєве зростання реальних доходів населення, яке обірвалося лишу у 2008 р.

            У 2008 р. проявились справжні проблеми, що сформувалися за попередній період. Надходження валютної виручки, що підтримувала зростаючу гривневу грошову масу знизилось таким чином, що реальний рівень соціальної спрямованості ВВП країни почав згортатися. Значення податків знову зазнало змін: олігархічні та державні структури почали конкурувати за право ними користуватись. Серед основних форм латентного використання податків олігархічними структурами, було отримання дотацій з боку держави на купівлю природного газу, електроенергії, перевезення залізничним транспортом тощо. Фіскальна система, в якій декларувалось збереження суттєвих соціальних гарантій для населення та мало місце зниження вкладу з боку великого бізнесу, почала перенапружуватись, що виявилось у зростанні зовнішнього та внутрішнього боргу, а також у підвищенні цін соціальних товарів та послуг.

            Прямі та непрямі «податки», як форма данини на користь бюрократії

            Впродовж останніх декількох років, в країні спостерігається гостра нестача валютних надходжень, що є наслідком закриття експортних ринків РФ та втрати частини виробничих потужностей на сході країни та в Криму, що звісно мало своїм наслідком зменшення реального рівня податкових надходжень до Державного бюджету. У цій ситуації влада почала збільшувати податкове та тарифне навантаження на населення. Це проявляється безпосередньо у зниженні фінансування системи охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення, ЖКХ тощо. Фактично, державний апарат перерозподіляє частину доходів населення для використання їх у «ручному режимі» на потреби, які є пріоритетними для нього, нівелює сутність податку, як плати за виконання задекларованих державою функцій.Це, у свою чергу, надає такій платні з боку населення рис данини, яку воно має сплачувати за проживання на цій території. Додаткового негативного забарвлення набуває процес підвищення фінансового тиску на населення на тлі низки корупційних скандалів та скандалів, пов’язаних афільованістю представників влади з офшорними компаніями, а також масштабів приватних нагромаджень представників влади, які було виявлено під час e-декларування.

            Реалізація планів щодо бюджетної децентралізації лише поглиблює протиріччя, пов’язані з перозподілом частини доходів населення в регіонах на користь центральної влади. Так, основний податок, що фактично платить кожна людина (або за неї платять її близькі, не залежно від віку та стану) - це ПДВ і цей податок є централізованим і одним серед основних при формуванні бюджету країни. Разом з тим, центральна влада передала на місцевий рівень досить значну кількість повноважень, що місцеві бюджети, досить часто, невзмозі реалізувати (освіта, медицина, транспортні перевезення, ЖКХ тощо). Таким чином формується ситуація, за якої населення, сплачуючи податки та інші обов’язкові платежі, отримує зниження рівня та якості послуг, які воно отримує з боку держави.

            У такій ситуації, на наш погляд, фіскальна система України почала виконувати відцентрову функцію у регіональному аспекті. Тобто, місцева влада розуміє, що співпраця з центральною владою виливається у поетапному зниженні можливостей на місцях щодо вирішення проблем, що турбують населення. В той час, як асигнування з центру забезпечують лише мінімум окремо взятих категорій населення. Разом з тим, така залежність від центральної влади фактично обмежує інституційні можливості окремих регіонів щодо альтернативного залучення фінансування, зокрема емісію власних цінних паперів, а інвестиційна привабливість регіону має безпосередній зв’язок з політикою центральної влади.