Донбас, Чорнобиль, Рур

Теперішня ситуація на Донбасі - це лихо для всього нашого  народу, щось подібне до всесвітньовідомого Чорнобиля. Суб’єктивне сприйняття сьогоднішньої і давнішньої катастрофи дуже подібні, хоча з тих пір вже змінилося покоління. 

Коли сталася та біда, я був студентом першого курсу Київського національного університету Тараса Шевченка, і мав на руках припис до війська, що позбавляло мене необхідності робити вибір – евакуюватися або мобілізуватися. Тоді так само всі знали, що потенційно ризик надзвичайної ситуації із атомною станцією існує - і так само ніхто не вірив, що це може статися саме з нами. Так само одні тікали із зони враження та Києва, а хтось їхав у Чорнобиль, так само хтось хотів заробити гроші, а хтось виконував свій громадянський обов’язок, часто не відаючи собі звіту щодо рівня небезпеки для здоров’я. Так само ця надзвичайна ситуація зачепила і Росію і Європу, так само із наслідками для економіки, суспільства, ветеранами і постраждалими розбиратися необхідно нашій українській державі за власні кошти. Європа і США висловлювали стурбованість і попереджали про небезпеку, була військова мобілізація невпорядкованість, суєта, страхи, тиха паніка, чутки, нові слова – ліквідатори, дезактивація, сепаратисти, бронежилети... Все – так само.

Причина сьогоднішньої катастрофи, як і Чорнобильської в тому, що, раніше успішний радянський проект через певний час дав тріщину - і став на очах причиною надзвичайної ситуації, техногенного, а потім і соціального походження. Я цілком згодний із тезою А.Єрмолаєва, який вважає, що – Донбас – був найуспішнішим соціально-економічним проект розвитку промислової території в Радянському Союзі. Саме тут робоча людина і матеріально і морально відчула свою важливість та цінність для суспільства, саме тут був найбільшою мірою втілений в життя образ радянської людини – будівельника комунізму.

Коли почалися соціально-економічні трансформації 90-х саме жителі Донбасу – зразкові радянські люди втратили найбільше, вони втратили не тільки доходи і соціальний статус, вони втратили свою батьківщину, яка була не Україна і не Росія, а саме Радянській Союз. Їх трагедія в тому, що вони хочуть повернутися в країну, яка зникла з мапи світу.

Так само спілкуючись із літніми емігрантами, які виїхали з Радянського Союзу спостерігаєш їх здивування тим, що в Україні є Інтернет та Скайп, багато людей володіють англійською мовою, автомобілями іноземного виробництва, що у нас є мільярдери та безхатченки.  Вони і досі мають в голові образ тієї країни, яка залишилася не на іншому континенті, а в минулому. Саме цим людям, якім нема чого втрачати і нема куди повертатися і пропонується новий набір міфів - від «православної економіки» та «руського миру», до «євразійської єдності» і боротьбою з імперіалістами.

Ці люди не бачать відмінностей. Вони бачать лише одне «так само».

Донбас, територіально займає лише третину Донецької і Луганської областей, але там  зосереджено близько 80 % їх населення, що складає близько шести мільйонів осіб. Звичайно, для всіх нас – він унікальний. Але насправді Донбас - це типовий старопромисловий регіон, де зосереджені старі вугільні шахти, металургійні та хімічні підприємства, більшість з яких побудована в 30—50-х роках минулого століття. Наш Донбас, це як Рур в Німеччині, або Лідс у  Великобританії з якими уряди цих країн, до речі, мали великі проблеми під час модернізації початку 80-х років. (Можна пригадати півторарічний страйк британських шахтарів проти закриття збиткових шахт, і танці цих активістів на похоронах колишньої прем’єрки Великобританії Маргарет Тетчер минулого року. Ця маленька деталь характеризує складність соціально-економічних трансформацій старопромислових регіонів навіть в таких благополучних країнах). І я, навіть, припускаю, що і наш соціальний конфлікт, що вже привів до масової міграції, може бути позитивним для перенаселеного Донбасу. Нехай не зараз, і не для окремих людей, а з часом, і для всього регіону. Чому ні?