Росія у війні цінностей проти Заходу
< Назад до записів
 Поступово ми звикаємо до того, що стосунки між Росією, Україною та Захдом далеко не такі прості, як здавалося раніше, втрачаючи надії щодо застосування так званого «третього пакету санкцій». Головною проблемою виявилася Німеччина, яка останнім часом проводить щодо України політику, яку лише з певними оговорками можна назвати дружньою. Тим не менше, серед провідних аналітиків Німеччини немає ілюзій ні щодо характеру путінського режиму, ні щодо його мотивів. В цій статті Уве Хальбах дає достатньо проникливий аналіз того, що відбувається в Росії та наміри її керівництва.
Девестернізація з одного боку, та «гляйншалтунг» - з іншого. Чи стала криза в Україні причною для повернення Росії і інших акторів з Заходу до методів часів Холодної війни? Політологи та експерти з питань Східної Європи мають щодо цього сумніви. Вони вказують на систематичний характер конфронтації блоків і минулого ідеологічного розколу між таборами. Але що стосується світоглядної різниці, це заперечення все більше і більше втрачає переконливість. Починаючи з третьго президентського строку Путіна в 2012, в Росії почався процес, що називають «девестернізація». Свої атаки російське керівніцтво зосереджує, перш за все, на США. Все більш розповсюдженим в Росії стає протиставлення Заходу власних «російських національних цінностей». Президент Путін бере за приклад думки російських філософів і сторонників «євразійської школи», розквіт яких був сто років тому. В цьому дискурсі приймають участь антизахідні за настроєм публіцисти, які об’єднуються в різні групи, як наприклад, Ізборський клуб, що позиціонує себе як «інституція динамічного консерватизму». До цього інтелектуального кола надежить Александр Дугін, відомий представник так званої «євразійської школи». В Європі теж не все так просто, і йдуть схожі процеси. В правопопуліських колах країн ЄС знаходить підтримку «зростаюча координація», або гляйншалтунг (нім.Gleichschaltung – насильне залучення в ідеологію, політику адміністрацію для боротьби з плюралізмом та індивідуалізмом за часів націонал-соціалізму). Це політика, націлена проти лібералізму і «західного декадансу». В останні місяці Росія і націоналістичні партії Європи такі як Національний фронт, Австрійська партія свободи, угорський «Йоббік», болгарська «Атака» і грецька «Хрісі Авгі» зблизилися.
Ідеологічна обробка громадськості. Російська пропаганда стосується кризи в Україні, але в більшій мірі стосується російської громадськості. З точки зору небагатьох критично налаштованих людей, письменниця Аліса Ганієва описує в статті під заголовком «Мы національні зрадники» в збірці з назвою «Євромайдан», те ідеологічне озброєння і хвилю ідеологічної обробки, що шириться всією країною. Загалом, всі російські ЗМІ зазнають впливу з боку держави. Більше того, навіть дипломати та представники академічних і культурних еліт теж використовуються в ідеологічних цілях. В ході інформаційної війни вони проникають у соціальні мережі за кордоном, і утворюють альянси з правими чи лівими силами. Особливо сумнівним, на думку Ганієвої, є те, що навіть частина раніше дисидентських груп не встояла перед патріотичними вихваляннями щодо захоплення Криму. Сьогодення важко порівнювати з пізньорадянською пропагандою. Тоді люди ледве вірили в ідеологічні орієнтири, сьогодні ж позиція уряду підтримується більшістю народу «від щирого серця». Цікаво, що пропаганда не звертає увагу на всі ці суперечності. Приклад: рух Майдану називають «фашизм», таким чином, створюється враження, ніби в сусідній країні та під контролем Заходу скрізь діють націоналістичні екстремісти. При цьому праворадикальні сили в Україні грають тільки маргінальну роль, як це показали вибори 25-го травня. Вони мають тут набагато менше впливу ніж в деяких країнах ЄС, що підтвердили вибори до Європарламенту, які проходили в той самий день. Крім того, праві сили в Європі тяжіють швидше до Росії, ніж до «фашиської» України. Цікаво, що російські автори, що дорікають українським збройним силам за їхні дії проти сепаратистів, при цьому не звертають уваги на ту жорстокість, з якою діяли самі російські збройні сили проти сепаратистів в Чечні. Тобто Москва явно має подвійні стандарти щодо державного суверенітету, але вона цього не помічає.
Євразійська інтеграція в «зіткненні цінностей» 29-го травня, президенти Росії, Казахстану і Білорусі в Астані підписали угоду про створення Євразійського економічного союзу. Ця регіональна організація являє собою ще один крок на шляху до євразійської інтеграції, яка була ініційована в рамках Митного союзу між трьома країнами в 2010 році і досягне кульмінації в Євразійському союзі, з подальшим залученням інших держав пострадянського простіру. Економічний союз включає територію з населенням 170 млн. людей і має загальний економічний показник 2,7 трлн. доларів (для порівняння ЄС і США мають разом 16 трлн. доларів). З моменту свого першого виступу про створення Євразійського союзу, Путін відкинув ідею відновлення Радянського Союзу. Так само і при підписанні угоди 29-го травня він наголосив на тому, що новий союз не буде підривати сувернітет його членів. Радше йтиметься про зміцнення зв’язків зі світовою економікою. Йдеться про укладення угоди про вільну торгівлю з В'єтнамом, розширення співпраці з Китаєм і торгівельні угоди з Ізраїлем і Індією. Варто відзначити, що ідеологічні ресурси, якими послуговується Кремль, були табу в радянські часи. «Євразійці» діяли у вигнанні і переслідувались на батьківщині. Їхній визначний представник Лев Гумільов багато років провів в Гулазі. Стиль правліня Путіна можна радше назвати «неоцаризмом». Євразійський проект представлений тільки як не прагматично необхідний проект інтеграції, але і світоглядно навантажений — так як пише в своїй статті Александр Лукін «Зіткнення цінностей». За Лукіним, євразійська інтеграція рухається в рамках мультиполярного світового порядку, в першу чергу проти «зарозумілого» західного способу мислення. «Народи по всьому світу, незалежно від їх власної культури та історичного досвіду, природно і необхідно прагнуть до західних цінностей, разом з політичними і соціальними структурами, які засновані на цих цінностях». І цю експанцію цінностей Лукін порівнює з їх занепадом. Він вважає, що сучасна західна цивілізація побудована на моральному релятивізмі, який є протилежним абсолютним і особливо релігійним цінностям. У багатьох частинах світу, в тому числі в країнах пострадянського простору, цей релятивізм, що абсолютизує права людей, не є прийнятним. Тому Путін засновує новий центр влади, що разом з іншими центрами, такими як Китай та Індія буде протистояти західному пануванню.
Геополітика як привід до «справедливої» агресії. Дії Росії щодо України пояснюються російськими інтеграційними амбіціями на пострадянкському просторі, які є геополітично вмотивовані. З точки зору Росії, Україна має велике значення для Євразійського союзу. Звичайно, зараз вже не йдеться про добровільний вступ другої за величиною серед колишніх радянської республік до Євразійського союзу. Цей наслідок української кризи може бути розцінено неоднозначно. З одного боку, проект називають «провальным», з іншого боку відзначають, що це буде тепер більш ніж коли-небудь стимулювати Росію в її зусиллях щодо вступу до нього інших пострадянських держав і зміни геополітичного вектору в бік Азії. Зусилля Росії країни по зміцненню своєї геополітичної позиції добре сприймаються її населенням. Починаючи з 2003 року Всеросійський центр дослідження суспільної думки ставить питання: «чи має країна стати супердержавою як СРСР?». До цього часу відповідачі вдовольнялися відповіддю, що їхня країна може бути серед найбільш розвинених країн світу. Тим часом, тепер 82% опитаних думає, що Росія має значний вплив у світі, 42% заявляють статус наддержави, як це було за Радянського Союзу (в 2013 цього вимагали тільки 32% респондентів). Приводом для таких змін політолог Валерій Соловей називає «патріотичну мобілізацію і ейфорію від повернення Криму». Для російських владних еліт існує інший мотив - київський Майдан. Міністр закордонних справ Лавров вже звинуватив Захід у розпалі «кольорових революцій» на пострадянському просторі та поскаржився на «спробу насадження власних рецептів змін іншим націям». Такий «експорт демократії» підвищує кількість кризових зон на карті світу. Росія відчуває себе ображеною не тільки розширенням НАТО на схід, а і зміною влади в Грузії, Україні та Киргизстані. Відповідно до досліджень аналітичного центру Ю. Левади, підтримка Путіна виросла з 63% у січні до 83% у травні. 60% росіян впевнені, що їхня країна знаходиться на правильному курсі геополітичного зміцнення.
Безрадісна перспектива. Тим часом економічне положення Росії, з її стагнацією, поки що не відмічене девальвацією. Росія навіть зміцнила після Кримської кризи своє панівне положення на пострадянському просторі. Як їй це вдалося? Перш за все, існують країни, які мають велику кількість робочих імігрантів в Росії, таким чином вони зацікавлені у її доброму економічному положенні та в розвитку ринку праці. Це лише один з аспектів, які призводять до питання про потенційно шкідливі побічні ефекти економічних санкцій проти Росії. Також не можна виключати, що санкції викличуть у російського населення бажання згуртуватися навколо свого керівництва проти "ворожого Заходу». Такі сумніви існують і стосовно створення т.з. «багатосторонніх платформ для обговорення», від яких Росія відсторонюється, щоб посилити власне духовне єднання. Таким чином, сьогодні Європа стикається вже з проблемою побудови діалогу з Росією, і про «партнерство заради модернізації» не може бути й мови.
Переклад з німецької – М.Роговська. Джерело: http://www.swp-berlin.org/fileadmin/contents/products/aktuell/2014A43_hlb.pdf Партнери |
