Де-факто у нас іде локальна війна поблизу кордону з Росією, але ми цього не визнаємо, окрім визнання статусу учасників цієї війни як учасників бойових дій. Стосовно Росії – вона взагалі всіма силами намагається уникнути визнання того, що її війська там знаходяться. Чому це відбувається? Якщо Росія визнає, що вона є стороною воєнного конфлікту проти України, то ми отримаємо підстави діяти на її території. Звичайно, цю війну Росія навряд чи виграє, бо це буде означати початок Третьої світової війни, де у Росії союзників майже немає, на відміну від України, яку підтримує багато країн.

Протягом всього часу бойових дій з квітня ц.р. наші військові поодинці та гуртом нарікають на елементарні речі – індивідуальні засоби захисту, продукти харчування, теплу білизну. І на сьогодні ці проблеми остаточно не вирішені. Суттєво покращити обороноздатність всієї країни також не вдається. Чому так сталось? Якщо говорити про загальний стан війська, то, безумовно, у порівнянні з початком антитерористичної  операції (АТО) у квітні,  боєздатність Збройних Сил підвищилася. Отримано не лише досвід - як позитивний так і негативний - але й відновлено загалом цілісну систему, яка зараз функціонує майже задовільно. Проте наше завдання зробити все можливе, щоб ця система функціонувала якщо не відмінно, то хоча б добре, і якомога швидше. Особливо в питаннях забезпечення індивідуальних потреб військових в зоні бойових дій.

          Водночас, в контексті боєздатності Збройних Сил, потрібно говорити не лише про боєздатність сил що беруть участь в АТО. Ми також повинні думати і про відновлення Військово-Морських Сил, і про зміцнення системи протиповітряної оборони. Потрібно вжити термінових заходів щодо створення якісних сил спеціальних операцій, оскільки нашому супротивнику ми можемо ефективно протиставити лише наш людський потенціал та його досвід.

Напевне, доречно буде згадати про шкільні автобуси, якими користувались наші військові з батальйонів територіальної оборони для пересування ще зовсім недавно. Сьогодні це вже в минулому, проте за це треба спитати з тих, хто протягом травня-червня займався забезпеченням цих батальйонів. В результаті не було досягнуто а ні належного забезпечення транспортом, а ні виконання поставлених завдань. Я сподіваюсь що ті, хто за це відповідали отримають належну оцінку, а не лише нагороди. Подібні підходи коштували занадто дорого і не повинні повторитися.

Багато розмов точиться навколо забезпечення військ бойовою технікою, яка ніби то зберігається на складах і не використовується. Сьогодні наші ресурси задіяні такою мірою, якою можливо і яку ми можемо забезпечити. Якщо говорити, наприклад, про танки чи бронетранспортери, артилерію самохідну чи буксируєму, то дійсно, певна кількість цих озброєнь продовжує зберігатися на складах. Зокрема, ствольної артилерії у нас достатньо, але не завжди ми можемо вчасно забезпечити ці стволи боєприпасами, засобами артилерійської розвідки. Тут питання треба ставити Генеральному штабу, командуванню Сухопутних військ. Просто кількості самих гармат для перемоги в бою не достатньо.  У нас вже є добре навчені розрахунки гармат, які отримали досвід під час реальних бойових дій, але у нас, наприклад, немає достатньо безпілотних літальних апаратів, які б постійно проводили артилерійську розвідку. Ще раз треба наголосити на тому, що повинна діяти система. Якщо в нас на якомусь складі стоїть 100 гармат – це не означає, що в нас є 100 підготовлених розрахунків, і 100 транспортних засобів, і 100 боєкомплектів – щоб негайно відправити ці гармати в зону бойових дій.