В Україні вже довгий час триває публічна дискусія – який Міністр оборони потрібен Україні: міністр, який є гарним менеджером чи бойовий генерал, через те, що Україна зараз фактично находиться у стані війни?

Сьогодні головне у цьому питанні не форма, а суть ­– наскільки Міністр відповідає загальновизнаним критеріям оцінки міністра демократичної країни і вимогам, які до нього пред’являються.  

По-перше,  в демократичній державі Міністр представляє певну політичну силу, якій населення довірило керувати. Якщо він буде один, без підтримки цієї політичної сили, то йому буде доволі важко працювати з Парламентом, Кабінетом Міністрів, який формують політичні партії.

По-друге, безумовно, він повинен мати підтримку Президента, як Верховного Головнокомандувача, бо фактично Президент його номінує і таким чином Міністр є довіреною особою Президента. Тому Міністр оборони без реальної довіри Президента так само не зможе ефективно виконувати його доручення.

По-третє, він повинен мати певний рівень професіоналізму, знання процедур державного управління, правових актів.  У нашій системі Міністр підписує величезну кількість документів, тому дуже важливо, щоб він був ознайомлений з процедурами.  За ним, фактично, будуть постійно ходити прокурори, бо фізично він не зможе всіх перевіряти, особливо, коли не має досвіду.

По-четверте,  не маючи високопрофесійної команди, яка буде виконувати його вказівки без постійного контролю, буде неможливо ефективно управляти. Команди, якій можна довіряти і з якою його бачення будуть втілені в життя. Скільки б у нього не було підтримки, але: немає команди – немає ефективної роботи. Цього року ми могли спостерігати це на прикладі попередніх Міністрів.

Практично, у цьому році однією з причин частої зміни Міністра Оборони була слабкість саме цих моментів, які зазначені вище. 

Зараз ми можемо сказати, що в Степана Полторака команди все ще не має. Якщо він не зможе її сформувати, то це питання часу скільки він пробуде на своїй посаді.

Проте є ще один аспект. Він полягає в тому, що треба налагодити логіку прийняття рішень. Якщо Україна налаштована вступити в НАТО, наприклад, то вона має слідувати логіці прийняття рішень країн-членів НАТО. Якщо ми, як і в багатьох сферах, будемо дотримуватись чинного законодавства, де Міністр здійснює воєнно-політичне та адміністративне керівництво, а безпосередньо керує військами Начальник Генерального штабу -- Головнокомандувач, то за ряду умов – що в країні вже немає високого рівня корупції, що у нас саме Міністерство Оборони і Генеральний Штаб достатньо інтегровані та співпрацюють, що керівний склад міністерства призначений і добре працює і т.д. – можна працювати і за чинним законодавством. Проте, насправді у нас занадто багато залежить не від законодавства, а від конкретних посадових осіб.

Система безпеки не повинна так сильно залежати від індивідуальностей. Треба раз і назавжди чітко визначитись. Не лише Україна воює на війні, воює і Америка, і Британія, і Ізраїль – де Міністри є цивільними персонами.

На жаль, залишається дуже багато інших питань, які вирішуються тільки на папері. Наприклад, у нас є посада секретаря РНБО, він же і радник Президента з питань безпеки. Проте фактично він відсутній півроку, так наче нічого і не відбувається. Це просто нонсенс, що відсутня людина, яка відповідає за координацію силових структур.

Саме тому, сьогодні, після обрання нового Парламенту і нового Уряду доречно говорити про комплексні зміни, а не лише про заміну одного Міністра на іншого.