Люстрація - очищення через жертвопринесення?

< Назад до записів

"Невігласи - самовпевнені, а люди обізнані - сповнені сумнівів" (Джордж Бернад Шоу)

Минуло трохи більше двох місяців, як виповнилось одне із сокровенних бажань українців, які захищали на Майдані свою віру в перемогу добра і справедливості. Та й, мабуть, усіх громадян країни, які прагнули до побудови більш справедливого і кращого життя.

Йдеться про ухвалення Закону України «Про очищення влади», який почав негайно втілюватися в життя. Сама думка сумніватись у кроці, на який люди покладають такі великі надії, з одного боку, здається крамольною. Проте, варто згадати скільки насправді чудових ідей було «забовтано» або доведено до абсурду через непродумані механізми виконання.

Багато томів різноманітних програм і концепцій, розроблених попередніми урядами України, залишилися виключно на папері та досі висять «мертвим вантажем» невиконаних обіцянок на шиї нинішньої влади. Сталося так зовсім не тому, що передбачені ними завдання були невірні. Підкачала реалізація. Дійшло до того, що виявилося дискредитованим саме поняття «реформи», яке в останні місяці уряду Н.Азарова викликало усмішки експертів і роздратування у людей.

Озираючись на цей негативний досвід, було б дотепним проявити розумний сумнів у засобах, якими нинішні державні мужі збираються досягати благі цілі. І питання навіть не в тому, наскільки ці засоби можуть бути виправдані. Куди більше занепокоєння викликає їх відповідність українським реаліям та їх принципова здатність вирішити питання, що повстали перед народом України. Чи не приведе країну дорога, вимощена благими намірами влади, в те місце, де кожен з нас навряд чи хотів би опинитися?

Природа і принципи люстрації, її наслідки вже давно стали предметом глибокого вивчення і обговорення учених-політологів і політиків-практиків. Багато хто ставить питання: чим насправді вона є - актом справедливості, жертвопринесенням натовпу або зведенням рахунків з політичними конкурентами?

Переклад латинського слова lustratio - очищення через жертвопринесення, сам по собі викликає виправдані питання до цілей та дієвості цього методу. Коли мешканці якого-небудь з міст Древньої Греції вирішували очиститися від колективних гріхів або просто покінчити із смугою невдач, вони проводили по вулицях такого міста жертовну тварину або людину, яка, за їх переконанням, переймала на себе усі гріхи і невдачу, а потім виганялася з міста. Хіба може хтось сьогодні, через віки, вірити, що вигнання з міста козла або невдачливого сусіда здатне зробити життя інших більш благочестивим та вдалим? Або єдиним результатом такого жертвопринесення є самозаспокоєння громадян, що залишилися?

Чи так сильно змінилася відтоді суть люстрацій? У сучасному розумінні вона полягає у законодавчому обмеженні прав деяких категорій осіб на заняття державних посад, професійну практику і недоторканість особистого життя. Прибічники люстрації часто підкреслюють її благотворний вплив на подальший розвиток країн посткомуністичної Європи і проводять паралелі з Україною.

Проте не варто забувати й про інші приклади, коли люстрація, спрямована на досягнення загального блага, насправді перетворювалась на інструмент розправи з неугодними. Типовим прикладом такого виду люстрацій були радянські «чистки партійних лав» 1920-1930-х років. Для проведення чистки, Політбюро ЦК КПРС створило Центральну комісію, на місцях партійні органи утворювали міські і районні комісії.

Ритуал чистки полягав в наступному: кожен член організації виходив перед «комісією з чистки», що складалась з декількох чоловік присланих вищою організацією, відповідав на її питання, а також на питання присутніх. Якщо він визнавався гідним залишатися в рядах партії, йому поверталися партквиток і револьвер. [1] Схожу природу мали «заборони на професії», що вводилися у ФРН, і «охота на відьом» в США під час правління президента Мак Карти.

Деякі дослідники вбачають риси люстрації навіть в кампанії із засудження культу І. Сталіна, початої в 1956 році М. Хрущовим, при цьому відзначають, що її справжньою метою була боротьба за владу у вищих ешелонах радянської номенклатури.[2] Наскільки такі приклади, неодноразово засуджені як нелюдяні та аморальні, гідні наслідування сьогодні, тим більше під прапорами Революції Гідності? Чи відповідають подібні засоби цілям захисту й утвердження демократичних цінностей, верховенства права й прав людини, задекларованим в преамбулі Закону України «Про очищення влади»?

Актуальність цих питань - неминучий результат суперечності самої суті люстрації, природа якої бере витоки в старогрецьких і давньоримських ритуалах жертвопринесень.

Приміром, люстрація припускає зворотну силу закону, оскільки визнає можливість засудження громадян за проступки, які були здійснені до ухвалення люстраційного закону. При цьому інші закони, зазвичай, зворотної сили не мають. Також люстрація визнає можливість покарання за дії, що самі по собі не є злочином, - наприклад, співпраця із спецслужбою країни проживання. До того ж, як вже відзначалося раніше, суть люстрації дуже нагадує методи, що застосовуються тоталітарними режимами щодо своїх політичних супротивників.

Враховуючи це, навіть порівняно успішні люстраційні процеси в посткомуністичних країнах Східної Європи іноді перетворювались на публічне цькування політичних конкурентів. У подібних випадках владі доводилося купирувати такі явища шляхом відміни або зміни люстраційних законів.

Приміром, в Угорщині Закон Зетені-Такача у 1992 році встановив кримінальну відповідальність без терміну давності для осіб, що вчинили в грудні 1944-травні 1990 року зраду Батьківщини, аж до довічного ув'язнення. Враховуючи, що під таку статтю можна було підвести практично будь-якого громадянина, який брав раніше участь в державному управлінні і громадському житті країни, цей документ дістав назву «Закон помсти» і був згодом визнаний Конституційним судом Угорщини неконституційним.

В об'єднаній Німеччині після ухвалення закону «Про документацію Штазі» архіви цієї спецслужби, за якими мав бути організований суворий нагляд, частково з'явилися в пресі, а сьогодні й в Інтернеті. Результатом цього стали масові звільнення громадян з приватних компаній та їх публічне цькування. Більше того, архіви Штазі були використані й для дискредитації сучасних німецьких політиків - вихідців з НДР, наприклад Грегора Гізі. У Болгарії Конституційний суд визнав такими, що не мають сили статті про декомунізацію, що раніше були внесені в інші закони з ініціативи антикомуністичної парламентської більшості.

Також скасований і закон про декомунізацію науки та освіти, що був ухвалений в грудні 1992 року та забороняв колишнім активістам комуністичної партії Болгарії і викладачам радянських ідеологічних дисциплін обіймати керівні посади в наукових установах і вищих навчальних закладах. У Польщі ухвалення закону про люстрацію привело до масового доносительства. Публічні скандали розгорілися навіть навколо, здавалося б, незаперечно чистих персон колишніх дисидентів - віце-прем'єра Януша Томашевського, президента Леха Валенси, а також Олександра Квасневського.

Мабуть, варто згадати й ще один приклад люстрації, який, незважаючи на географічну віддаленість, має деякі загальні риси з українським контекстом.

Йдеться про «дебаасизацію» Іраку, в якому після падіння режиму Саддама Хусейна були вжиті заходи з усунення членів раніше правлячої партії БААС від контролю за управлінням країною. В ході цього процесу було люстровано щонайменше 30 тисяч осіб, які були активістами баасистської партії. При цьому йдеться не лише про чиновників або співробітників силових відомств, але й учителів, університетських професорів, працівників муніципальних установ. Ці та інші люстраційні заходи привели до витіснення частини громадян - сунітів з активного громадського життя Іраку і посилення ролі шиїтів. Згодом саме бойовики сунітів в Іраку стали ударною силою військово-політичного угрупування Ісламська держава Іраку і Леванта, яка зараз веде активні військові дії проти регулярної армії Іраку.

Багато хто може зауважити, що для України не є характерною настільки велика глибина внутрішнього розколу, як для іракського протистояння шиїтів і сунітів.

Проте цілий ряд суспільно-політичних процесів, що мають місце в Україні, в тому рахунку нещодавнє усунення від влади В. Януковича, хвиля сепаратизму, що охопила східні регіони, масштаб бойових дій, що ведуться там, старт люстраційного процесу, роблять стан справ в нашій країні в цілому порівнянним з розвитком ситуації в Іраку.

Враховуючи це, впевнений, українським політикам важливо зробити правильні висновки з плачевних результатів непродуманої люстрації, яка проводилася в Іраку на тлі загострення громадянського конфлікту.

Схожі зауваження і заклики до обережності зараз лунають від багатьох національних політичних діячів й міжнародних експертів.

Приміром, лідер «Опозиційного блоку» Ю. Бойко вважає, що реалізація закону про люстрацію приведе до масових порушень прав громадян і дестабілізації роботи системи державного управління. Обґрунтовані зауваження до Закону України «Про очищення влади», механізмів впровадження і перспектив його реалізації висловлюють й інші сучасні політичні діячі, яких складно запідозрити в симпатіях до політиків, яких відносять до команди В. Януковича.

Так, на думку генпрокурора Віталія Яреми закон про люстрацію по ряду статей не відповідає Конституції і порушує принцип індивідуальної відповідальності. На думку Генпрокурора цей недолік закону може привести до величезної кількості звернень люстрованих українських громадян в судові інстанції України, а згодом - і до Європейського суду з прав людини.

Не можна не згадати й думку Ю. Тимошенко, згідно з яким: «Такі важливі закони, як закон про люстрацію і закон про боротьбу з корупцією, ухвалюються перед виборами за декілька днів для того, щоб почати таку, знаєте, показну боротьбу з корупцією і з корумпованими чиновниками. Але насправді, коли читаєш ці закони, там вихолощена уся суть. І на справі ми бачимо показуху з люстрацією декількох чиновників».

Днями із закликом обережніше поводитися з люстрацією до української влади звернувся Джордж Сорос. Він підкреслив необхідність зосередити зусилля не на звільненні діючих чиновників, а на підготовці ефективних професіоналів, які могли б їх замінити.Детальніші зауваження до Закону висловив колишній федеральний прокурор і помічник генерального прокурора США Богдан Витвицький. [3] На його думку, згаданий Закон порушує основні положення, що містяться в рекомендаціях Ради Європи, які стосуються законів про люстрацію. Відповідно до цих вказівок люстрація повинна здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією, яка має складатися з видатних громадян, номінованих главою держави і схвалених парламентом. В той же час український закон передбачає, що організацією люстраційної перевірки працівника органу державного управління повинен займатися керівник цього органу.

Чи можна в цьому випадку бути впевненим, що новопризначені керівники міністерств і відомств займатимуться очищенням влади, як замислювалося законодавцем. Чи більш доречним тут буде слово «розчистка» з подальшим призначенням «своїх людей»? Чи не створює ця стаття навіть не «лазівку в законі», а цілу автомагістраль для кумівства? Яким чином такий механізм допоможе побороти корупцію і зміцнити довіру громадян до системи державної влади?

Згідно з рекомендаціями Ради Європи люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти, а покарання може бути винесене тільки за минулу злочинну діяльності на основі Кримінального кодексу і відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального законодавства.

Проте український закон допускає звільнення громадянина і обмеження його прав на заняття професійною діяльністю, що рівноцінно покаранню, без проведення відповідного розслідування правоохоронними органами, без встановлення провини такого громадянина судовими органами. Досить висновків перевірки, проведеної керівником.

Це наводить на думку про існування лінощі особливого масштабу та характеру - державної. Навіщо займатися трудомістким і витратним пошуком доказів правопорушень окремих чиновників, намагатися довести їх винність, якщо можна доручити їм покарати самих себе? Чи справа не в лінощах, а в деяких обставинах, що можуть виплисти в ході слідчих дій і кинути тінь на інших, «правильних» чиновників?

Це припущення частково підтверджується тим, що закон серед іншого передбачає умови, за яких громадянин, що скоїв злочин проти прав інших громадян і принципів демократії, може обійти заборону на професійну діяльність! Деякі ознаки такого сценарію вже з'явилися. У пресі обговорюються випадки, коли заради збереження посади чиновники намагаються поїхати на пару днів в зону антитерористичної операції з метою отримання статусу учасника бойових дій.

Рада Європи встановила граничний термін заборони особі, яка була люстрована, обіймати державні посади тривалістю в 5 років. Український законодавець вирішив збільшити цей термін удвічі - до 10 років.

Згідно з рекомендаціями Ради Європи люстрація має бути обмежена посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що особи, які обіймають їх, можуть представляти значну небезпеку для прав людини або демократії. У нас же останнім часом нерідкими є спроби люструвати, а простіше кажучи - змістити з посад не державних службовців, а керівників медичних і освітніх установ. Деякі з цих випадків дістали широкий резонанс в засобах масової інформації і викликали безліч питань в суспільстві.

І справді - де проходить риса між люстрацією державного чиновника, прокурора або судді і звільненням ректора інституту або головлікаря шпиталю. Яким чином останні можуть представляти значну небезпеку для прав людини або демократії? Де грань між люстрацією і рейдерським захопленням? Чи слід розглядати ці, поки ще одиничні випадки, як ексцес виконавців або це «перший дзвінок» до початку «полювання на відьом»? Вважаю необхідним приєднатися також до зауважень, висловлених Б. Витвицьким відносно громіздкості механізму реалізації закону про очищення влади, яка може привести до дискредитації самої ідеї люстрації.

Підсумовуючи сказане, хотілося б роз'яснити переважно «запитальний» характер цієї публікації. На думку Джорджа Бернарда Шоу, самовпевненість - це невід'ємна риса неуків, тоді як шлях пізнання істини сповнений сумнівів. Тому ще раз пропоную засумніватися - чи дійсно ритуальне принесення декількох чиновників в жертву політичної доцільності та їх вигнання з коридорів влади здатне зробити тих, що залишилися, більш благочестивими, а нас усіх - щасливішими?

Чи можна побудувати вільну і демократичну Україну, в якій головним пріоритетом влади буде захист прав громадян, використовуючи сумнівні з точки зору моралі і законності методи, що використовуються тоталітарними суспільствами для розправи з незгодними?

Віталій Грамотнєв

заступник директора Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна».



[1] І. С. Ратьковский, М. В. Ходяков Історія радянської Росії. Санкт-Петербург, 2001

[2] Бойцова В., Бойцова Л. Акт справедливості або спосіб легітимації нової правлячої еліти? Журнал «Правозахисник» №3 1999 р.

[3] Коментарі до законопроекту України про люстрацію voxukraine - rus.blogspot.com


Блоги

Публікації

X
X

Партнери