Ціна ненависті - В.Грамотнєв
«І ось з великого телекрану в стіні вирвалося огидне виття і скрегіт — немов запустили якусь жахливу незмащену машину.
Від цього звуку вставало дибки волосся і ломило зуби. Ненависть почалася».
«1984», Оруелл Джордж
За все потрібно платити. Це твердження, здавалося б, є безсумнівним.
Проте кожне нове покоління з ентузіазмом береться перевіряти його достовірність, доводячи тим самим ще одну прописну істину. Люди, насправді, здатні вчитися тільки на своїх помилках.
Останнім часом в нашій свідомості і мові все глибше вкорінюється «риторика ненависті». «Колоради» й «укроп», «ватники» й «вишиватники» - ще нещодавно неіснуючі слова сьогодні щільно увійшли до лексикону.
Тенденції насичення українського суспільства ненавистю відзначають вітчизняні аналітики і міжнародні експерти.
Як приклад можна навести доповідь, представлену 16 вересня цього року верховним комісаром Організації Об'єднаних Націй з питань прав людини. У нім підкреслюється, що в Україні неухильно зростають масштаби використання «мови ворожнечі» й кількість закликів до насильства.
Наш політичний і медійний простір, український сегмент соціальних мереж перетворилися на одну велику «фабрику ненависті», виробництво якої налагоджене в промислових масштабах. Щоб залучити якомога більше «покупців» це товар пакують в різноманітні яскраві обгортки: виступи політиків, програми телебачення й радіо, статті журналістів й репліки блогерів. У асортименті ненависть на будь-який смак і колір: до сепаратистів й націоналістів, до терористів й фашистів, жителів західних регіонів країни й східних областей, до росіян й українців.
Проте згідно із законами ринку як і всякий інший товар ненависть має свою ціну, яку, на мій погляд, можна поділити на економічну й морально-етичну складові.
Суспільство, що занурюється в атмосферу нетерпимості, розплачується за це втраченими можливостями для зростання. Чим більше матеріальних і духовних ресурсів витрачається на виробництво ненависті, тим менше їх залишається на розвиток економіки, науки й культури. Великий бізнес, стривожений нестабільною ситуацією, згортає інвестиції. Підприємницька ініціатива громадян пригнічена невпевненістю в завтрашньому дні.
Як результат - в Україні триває економічний спад. Кабінет міністрів заявляє про можливе падіння валового внутрішнього продукту України за результатами 2014 року на 7%. Внутрішні вкладення в основний капітал за 9 місяців цього року скоротилися порівняно з минулим на 23%. З іноземними інвестиціями ситуація ще гірша. За січень-вересень цього року відтік з країни зарубіжного капіталу склав понад 10 млрд. дол. США. Такого не було навіть вісім років тому, коли Україна, як і весь світ, переживала фінансову кризу.
Українцям доводиться все тугіше «затягувати пояси». Державна служба статистики рапортує про зменшення рівня реальної заробітної плати у вересні цього року в порівнянні з тим же місяцем минулого на 11,4%. І додає, що зарплату зможуть отримати не усі, оскільки заборгованість по ній істотно виросла - в 2,6 рази з початку цього року і склала понад 1,9 млрд. грн.
Добробут громадян серйозно впав внаслідок рішень Уряду заморозити щорічне підвищення соціальних стандартів, істотно підвищити тарифи на газ і тепло. Національний банк з Кабінетом міністрів практично байдуже спостерігали за рекордним падінням національної валюти, яка до кінця жовтня знецінилася у відношенні до долара США майже на 59%.
Середній розмір пенсії за даними Пенсійного фонду - близько 1670 грн., хоча у багатьох - істотно менше. Ще на початку року це було б близько 200 дол. США, а сьогодні - трохи більше 100.
Хтось може зауважити, що спад в економіці й дірки в кишенях українців - не наслідки ненависті, а вимушена плата за реформи, що дозволять Україні через якийсь час прийти до процвітання.
Проте відсутність ефективних дій Уряду з реформування економіки підкреслюють як вітчизняні, так і міжнародні експерти. За словами виконавчого директора Європейської бізнес асоціації Ганни Дерев’янко : «бізнес не відчув реформ, заявлених владою, на додаток посилилася корупція». Голова представництва Світового банку в Україні, Білорусі й Молдові Чімао Фан відзначає, що «подальше затягування з перетвореннями в економіці може бути таким же згубним, як і продовження конфлікту на Сході країни».
Відсутність перетворень в економіці, згортання інвестиційної і підприємницької діяльності роблять примарними перспективи поліпшення економічної ситуації і підвищення рівня життя населення.
Тобто в обмін на економічний спад і зниження добробуту ми не отримуємо можливості для кращого життя в майбутньому. Усе, що нам пропонують натомість - ще більше ненависті. Необхідно відзначити, що така угода має важливу особливість. Покупець - завжди отримує збиток, а продавець - надприбуток.
Політична вага діячів, що активно використовують «риторику ненависті», зростає як на дріжджах. Підтвердження - недавні парламентські вибори, що істотно підняли акції «яструбів», які вимагають війни.
Для олігархів, яким вдалося потрапити в нову «обойму», війна й зовсім – «мать родна».
Окремим журналістам, що зробили собі ім'я на ненависті до «режиму», також вдалося конвертувати цей капітал у посади. Окремі навіть встигли розчаруватися, але відмовлятися від такого «призу» не поспішають.
Морально-етична частина плати за ненависть в чомусь навіть перевершує економічну. Як наркоман, який в гонитві за черговою «дозою» втрачає людське обличчя, суспільство по мірі занурення в глибини ненависті неминуче втрачає ознаки цивілізованості й гуманізму. Історії відомі безліч подібних трагедій.
1994 рік в Руанді. Після загибелі президента в країні розгортається хвиля насильства між тутсі та хуту. Згідно з висновками міжнародних експертів важливу роль в розпалюванні конфлікту нарівні з політиками та військовими зіграли засоби масової інформації, у тому числі державне радіо Руанди, приватні радіостанції та друковані видання.
Особливо відзначилася в підігріванні атмосфери ненависті радіостанція «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів». Її ведучі перемежали жарти і музичні композиції закликами до знищення представників тутсі. Що характерно, при цьому називали їх алегорично - «тарганами».
Результатом став позамежний за рівнем жорстокості й кількості жертв геноцид. Протягом півроку було вбито близько 1 мільйона осіб, сотні тисяч загинули від епідемій, багато мільйонів стали біженцями.
Згодом Міжнародний трибунал визнав чотирьох співробітників згаданої радіостанції одними з винуватців трагедії. За звинуваченням у розпалюванні ненависті та закликах до геноциду радіоведучий Джодж Руджу засуджений до 12 років ув'язнення. Редактор паперового видання радіостанції, а також два її директори - до довічного ув'язнення.
У 2014 році Девід Янагізава-Дротт, професор Гарвардської школи управління імені Дж. Кеннеді в ході вивчення геноциду довів, що смерть 10% його жертв, а це від 50 до 100 тисяч осіб - на совісті співробітників радіостанції «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів».
Дехто може зауважити, що цей африканський конфлікт занадто далекий від нашої реальності, щоб проводити паралелі. Хотілося б сподіватися на це, проте зміни, що відбуваються з українським суспільством, вселяють тривогу.
На початку проведення антитерористичної операції кожна смерть військовослужбовця або цивільного на Сході України висвітлювалася ЗМІ й сприймалася суспільством як трагедія.
Проте втрати з часом множаться, а реакція суспільства - притупляється. Повідомлення про загибель солдатів й мирних мешканців викликають лише рутинні співчуття політиків та згадки в пресі.
Порівнянні за силою з минулими гіркоту та біль втрати викликають тепер тільки страхітливі випадки загибелі дітей. Але навіть вони не призводять до єднання політиків, медіа і громадських організацій в пориві запобігти цим трагедіям в майбутньому. Головне питання, що обговорюється, - чиїми були ті снаряди, що вбили дітей?
Суспільна свідомість стає усе більш податливою, а думка – терпимою до рішень влади, які раніше викликали б обурення громадян.
Не отримало чіткої реакції громадян рішення уряду згорнути виплату пенсій, соціальної допомоги і зарплат бюджетним працівникам в східних регіонах країни.
Майже непоміченим громадськістю залишилася недавня заява представника керівництва Міністерства охорони здоров'я України про те, що відомство не поставлятиме медикаменти в деякі райони Сходу України.
Питання навіть не щодо обгрунтованості таких рішень, які, можливо, мають раціональне пояснення. Занепокоєння викликає реакція суспільства, яка коливається від байдужого схвалення до мстивої зловтіхи.
Якщо наша ситуація є настільки несхожою зі згаданою африканською катастрофою, то яким чином наші співгромадяни: пенсіонери, діти, вчителі, лікарі, хворі люди на Сході нашої країни разом позбулися права хоча б на співчуття або милосердя?
Окремі політики й військові генії вважають, що ненависть може стати об'єднуючим стимулом для нашого суспільства. Але вони помиляються. Єдиним продуктом ненависті є сама ненависть.
Суспільство, захоплене «воронкою» цього руйнівного почуття, невідворотно рухається до стану, коли все більше його членів відчувають все менший дискомфорт від ідеї вбивства своїх співгромадян, які відрізняються лише місцем проживання або переконаннями. Чим може скінчитись цей шлях свідчить приклад Руанди.
Наскільки ненависть схожа із наркотиком, настільки й позбавлення від неї подібне до лікування наркотичної хвороби. Першим кроком на шляху до одужання суспільства повинне стати визнання факту, що воно глибоко вражене ненавистю. Усвідомлення того, що це шлях до саморуйнування. Тільки після цього можна буде будувати плани подальшого розвитку. Але доки не зроблений перший крок, не буде й інших.
3.12.2014
