< Назад до записів

Звичка поклонятися усьому іноземному укорінилася в нашому світогляді вже досить давно... Напевно ще з часів Петра Першого. Відгомони цієї звички періодично проявлялися у свідомості наших дідів і батьків, продовжують давати про себе знати і в сучасних реаліях.

Черговий сплеск загальної любові до варягів, та ще на державному рівні, заявив про себе у найдивовижніший спосіб. До складу українського уряду включені іноземні громадяни. І не просто в якості консультантів або радників, вони були наділені повноваженнями приймати державні рішення в ранзі міністрів.

Ідея була презентована як свіжий нестандартний хід, який дозволить багатостраждальній Україні вирішити не лише свої одвічні проблеми, але і протистояти сучасним викликам: викоренити всюдипроникну корупцію, реформувати переддефолтну економіку і кризовий енергетичний сектор, відновити територіальну цілісність, налагодити відносини центру країни із її регіонами, зупинити стрімке падіння народної довіри до влади.

Головний  аргумент за таку ідею - міністри-іноземці не будуть пов'язані жодними людськими або дружніми зв'язками, політичними зобов'язаннями, тобто будуть винесені за рамки звичних в нашій країні громадських стосунків між владою і народом, що нібито дозволить їм не лише зрушити з місця «український віз реформ», але і прискорити їх.

А бажання влади чимскоріше завести до складу уряду декількох міністрів-варягів було настільки сильне, що сам Президент в найкоротші терміни вже надав їм громадянство України.

Втім, сьогодні ще рано говорити про результати включення в Кабінет Міністрів України декількох представників дружніх держав. Наскільки подібне рішення допоможе досягти вказаних цілей, поки неясно. Міжнародний досвід свідчить про те, що в історії деяких країн були приклади як успішного, так і невдалого застосування такої практики. Справедливо буде дати час цим мужнім людям проявити себе на нових для себе посадах, а вже потім суворо з них запитувати.

Проте, вже зараз є немало питань, які виникли навколо цієї ситуації. Задати їх хочеться, передусім, співтовариству, що звикло розмірковувати, сумніватися. І нехай кожен громадянин, якому не байдужа доля його країни, спробує для себе на них відповісти.

Чи дійсно на цьому етапі Україні необхідно запросити декілька іноземців, щоб провести бажані і так життєво необхідні реформи? Чи зможуть ці люди виправдати покладені на них очікування? Невже серед українських громадян не знайшлося гідних кандидатів на ці посади? Чи не буде такий підхід принизливим для українців?

Погодимося, у нас досить фахівців з відмінною освітою, у тому числі і отриманою за кордоном. А останні події в нашій країні висунули на передній план нове покоління ініціативної молоді, яке готове узяти на себе тягар відповідальності в цей непростий для держави час. Більше того, багато хто з них вже має необхідний професійний і життєвий досвід, не обтяжений комуністичним минулим.

З іншого боку, вже багатьма в експертному середовищі висловлювалася думка про те, що не усі зарубіжні стандарти можуть працювати в нашій країні, а елементарне нерозуміння наших ментальних і культурологічних особливостей може зробити будь-які реформи мертвонародженими.  

Чи не стала участь лише іноземців в конкурсі на вакантні урядові посади порушенням прав громадян України, доступ яких до державних посад був обмежений?

Не зрозумілий і сам механізм, на підставі якого проводився цей конкурс: чому Адміністрація Президента, не афішуючи це публічно, за більш ніж 80 тисяч доларів найняла для пошуку відповідних кандидатур, як пишуть багато ЗМІ, київський офіс російської компанії з підбору персоналу? Виходить, що підбором кандидатур на вищі державні посади, включаючи членів уряду України, в період війни з РФ займалася російська ж компанія?! Цей факт виглядає, щонайменше, дивним, а за великим рахунком знаходиться за межами здорового глузду і безпеки.

Чому так званий «конкурс», порушуючи Закон про державну службу, проводила Адміністрація Президента, а його результати були опубліковані лише напередодні голосування в парламенті за міністерські кандидатури без жодного громадського обговорення?  

Невже запрошені іноземці погодяться працювати в нашому уряді за зарплату, яку отримують їх українські колеги міністри?

А якщо їм пообіцяли доплату з фонду, створеного деякими донорами, то тоді питання треба формулювати по-іншому: в чиїх інтересах вони працюватимуть: України або ж осіб, що мають відношення до згаданого фонду? І як це може поєднуватися з тією відкритістю і прозорістю, які декларуються владою?

Чи можна бути упевненим в тому, що іноземець-міністр, хай і професіонал з великої букви і з величезним досвідом, але головний мотив якого - висока грошова винагорода, «горітиме на роботі» заради відновлення нашої економіки, переживатиме за долю наших людей?

Вже не раз з високих трибун заявлялося, що Захід нам допоможе, надасть багатомільярдні кредити, безвізовий режим, продасть сучасне високотехнологічне озброєння, перенаправить свій газ за європейськими цінами. Як бачимо, жодну з цих обіцянок не було виконано.

І ось тепер новий мессидж: Захід нам на якийсь час запозичить своїх професіоналів, кадрів бездоганної репутації для проведення реформ.

Звідси питання, а чи буде взагалі зиск від роботи нових міністрів з-за кордону?

Дуже дискусійним питанням також є наступне: як бути із законодавством про державну таємницю, доступ до якої отримають новоспечені громадяни України, але все таки по суті своїй іноземці, що тимчасово прибули до нашої країни фактично на заробітки?

Хоча порушувати закони вже увійшло до звички у нової влади, узяти хоча б приклад з гучним Законом про очищення влади, так званою люстрацією, сумні наслідки якої наша країна тільки починає переживати в ці дні.

Також не можна обійти увагою проблему, що стосується технічної сторони функціонування уряду з відомими представниками з-за кордону в його складі. Зокрема, як вирішуватиметься питання володіння державними службовцями державною мовою, чи будуть вони мати можливість ознайомитися з вітчизняним законодавством, документами до засідань уряду і іншими державними паперами на зрозумілій їм мові? І як усе це кореспондуватиметься із Законом про доступ до публічної інформації?  

Чи не переконає такий підхід остаточно наших міжнародних партнерів в тому, що наша країна сама не в змозі вирішити свої проблеми, що для цього їй потрібна інтелектуальна допомога із заходу?

Дискусії на цю тему серед багатьох вітчизняних і зарубіжних експертів не припиняються з часу отримання нашою державою незалежності.

«Може навіть якщо Україні надати вичерпне фінансування, то потім виявиться, що їй, все одно, чогось бракує?», - запитують деякі з експертів.

Чи не слід у такому разі сформувати увесь уряд без виключення з іноземців, які будуватимуть нашу державу відповідно до власних інтересів, бачення і розуміння ситуації?

Не секрет, що кожна держава, що поважає себе, дуже прагматично ставиться до ролі іноземців у себе на території. Там іноземці будують ресторани Макдональдс, заводи Кока-кола і автомобільні заводи, працюють в тих місцях, де не хочуть працювати їх громадяни або ж в якості фахівців, яких допоки немає серед власних громадян, виступають в ролі військових консультантів.

І, погодьтеся, важко собі уявити, щоб в таких країнах іноземці працювали б в урядах, отримали б повноваження приймати державні рішення у сфері охорони здоров'я, економіки і тим більше фінансів.  

Чи не криється все-таки причина подібного рішення в тій давній традиції звеличувати усе іноземне, і, як наслідок, не довіряти нашому, вітчизняному?

Може влада, у якої, незважаючи на останні події в країні, так і не з'явилося об'єднуючої ідеї, не готова довірити своїм громадянам управляти країною? Виходить, що владі легше запросити на роботу в уряд іноземців, чим запитати у народу, як будувати нашу державу.

І чи не ховається за цим гучним кроком тверезий розрахунок?

Чи не є призначення конкретних іноземців спробою провести до складу Кабінету Міністрів потрібних людей? Або ж наміром відразу визначити їх в якості камікадзе або «козлів відпущення», яких можна буде звинуватити в усіх гріхах у разі невдачі цього уряду?

Бажаючи успіхів новому Кабміну, необхідно відзначити, що наразі наведених питань накопичилося багато, а відповідей на них бачиться мало. Навряд чи подібна ідея, тим більше реалізована так поспішно і завуальовано, здатна на довге і продуктивне життя.

Ми упевнені, що в України немає часу на розгойдування, немає можливості чекати, поки нові зарубіжні гості увійдуть у курс справи, обживуться в українських міністерських кріслах, перш ніж зможуть приступити до виконання своїх прямих обов'язків.

Зараз не час для експериментів, чергових помилкових кроків, зараз час діяти, довести суспільству дієздатність нового уряду, виправдати довіру виборців.

Але, мабуть, влада поки не готова прийняти той факт, що права на помилку у неї вже немає.

Народу України ж доведеться пережити ще один період, який запам'ятається креативним ходом нових «реформаторів» - запрошеними міністрами з-за кордону, а найкмітливіші з його представників вигадають про це декілька сумних анекдотів. 

 

 Богдан Чуб