< Назад до записів

Директор Інституту стратегічних досліджень Нова Україна Андрій Єрмолаєв докладно описав в своєму інтервью "Фактам" телеканала ICTV ситуацію, в якій опинилася країна. Чому місцеві вибори сепаратистів вигідні Росії; хто будує "малу Україну"; яку модель виходу з кризи вибрали у РФ і чому зміна всієї вертикалі влади згубна для нашої країни, та багато іншого.

Підходи

До кінця весни 2015 обидві сторони конфлікту розглядали два протилежні підходи. Перший - спробувати продовжити військову кампанію (для України - відновлення кордону; для сепаратистів і російської армії - спроба розширити зону прямого впливу і дестабілізувати регіони, в яких можна розраховувати на сепаратистські рухи). Другий - спроба ефективної реалізації політики мирного врегулювання. У кожної зі сторін цей сценарій був різним. Зараз ми бачимо розгортання сценарію сепаратистів. Для початку було вирішено заморозити ситуацію по лінії фронту, а потім "задушити" Київ миром.

Причини

Розраховувати на повну перемогу було неможливо. Зараз не літо 2014 року, коли було багато стихії, спонтанного, не завжди професійного відношення у військовій сфері. Також у 2015-му сформувалася нова міжнародна ситуація. Справа не в так званому "обміні" України на Сирію. Ситуація почала якісно змінюватися зважаючи на ризики нової глобальної кризи. Плюс зміна суспільних настроїв в країнах, що беруть участі в конфлікті. В українському суспільстві настає втома від нього, в певному сенсі він втрачає сенс, особливо, якщо ми говоримо про мобілізованих. Багато людей були готові визнати відмову від Донбасу, якщо буде забезпечений мир. Останнє - наростання ризиків некерованих гуманітарної та техногенної катастроф. Йдеться про ризики масового голоду, інфраструктурні катастрофи.

Помилка ультиматуму

Влітку 2015 в "ДНР" і "ЛНР" стали очевидними внутрішні кризові процеси. У нас немає якісних соціологічних досліджень, але є спостереження: значна частина населення "республік", як і раніше, залишаючись негативно налаштованою до української влади (наслідки інформаційної війни, психологічна безвихідь, Стокгольмський синдром), почала розчаровуватися в тому, що підтримувала референдуми. З'явилася третя позиція, яку на побутовому рівні можна описати як "Та пішли ви всі!". Києву потрібно було заручатися довірою цих людей на майбутнє. Такою довірою могла б стати виборна кампанія осені 2015 року. Навіть з урахуванням компромісів, можливо, не вигідних на цьому етапі рішень про особливості регіону. Київ зайняв ультимативну позицію "або за нашими правилами, або не визнаємо". І це вигідно російській стороні.

Для людей вибори глави сільської ради, мера малого міста - це вже вибори не якихось республіканських вождів або військових комісарів. Це вибори тих, на кого сподіватимуться, що буде вода, медичне обслуговування, якась матеріальна допомога. Вони обиратимуть тих, з ким хочуть жити. І якщо після цих виборів Київ збереже агресивну позицію неприйняття, то ми отримаємо кумулятивний ефект, перезавантаження настроїв людей на користь того, що краще виживати самим, бо з "цими неможливо, нас не визнають, не поважають". Не виключаю, що після виборів, враховуючи величезний дефіцит ефективного менеджменту, злодійство, підуть певні перетасовки у верхівці "ДНР" і "ЛНР". Там можуть з'явитися менш одіозні люди, не пов'язані безпосередньо з т.зв. ополченцями. Що ще погіршить ситуацію. Одна справа - Захарченко, Плотницький та інші, інша - нові фігури. Я впевнений, що це будуть не "барвихинські в'язні". Варіант "удушення миром" є найнебезпечнішим для України. Небезпечним не з точки зору військових наслідків, а з точки зору соціальних потрясінь і, безпосередньо, для державності.

Натяк Кваснєвського

Я би всерйоз звернув увагу на те, що сказав Олександр Квасьнєвський на зустрічі Ялтинської Європейської стратегії. Він говорив не тільки про необхідність вчитися місцевому самоврядуванню, а й про те, що потрібно знаходити не завжди популярні політичні рішення, в яких дотримані принципи толерантності, діалогу. Я неодноразово чув закиди від представників парламентів Європи, особливо від країн, в яких були подібні конфлікти (наприклад, Британський парламент), що представники різних точок зору всередині України не припускають компромісу. Кожна зі сторін доводить свою позицію, бажаючи повної перемоги.

Простих рішень або рішень, коли хтось буде на коні, а хтось під ним, не буде. Репутаційні, політичні, якщо хочете, етичні втрати доведеться нести всім. Якщо ми хочемо вийти з війни. Альтернатива - якась інша Україна. Яку ми ще не розуміємо.

Приреченість переселенців

У випадку, якщо буде допущено нове соціально-психологічне перезавантаження настроїв в "ДНР" і "ЛНР", будуть і рикошетні наслідки. Донбас покинули понад 2,5 млн осіб. Приблизно третина виїхала в Росію, але 2/3 залишилися в Україні. Значна кількість з них вважають себе тимчасовими переселенцями. Вони, як правило, перечікують або на території Донецької та Луганської областей, або в сусідніх областях. До сьогоднішнього дня вони сидять на валізах. Для них поворот в кінці року може стати сигналом приреченості. Куди їм тепер подітися? До останнього вони сподівалися, чули про якусь формули миру. Що таке формула миру? Це можливість повернутися, знайти свій будинок, зайнятися відновленням і взагалі - розібратися з життям.

А майбутній поворот означає, що все - масна крапка. Їм доведеться вибирати. Напевно, частина переселенців приречено повернуться. Частина ухвалить остаточне рішення залишитися на території, підконтрольній української влади. Але, завпевняю, настрій цих людей буде вкрай критичним.

Проект "малої України"

Серед т.зв. партії війни є прихильники "малої України". Це проект не в книзі написаний і не рішення прийнято - це настрої людей, які вважають, що Україні у майбутньому краще "не паритися" з приводу регіонів, де населення не таке патріотичне. І тим паче краще жити без Донбасу, "де народжуються олігархи, які фінансують політику". Негативне ставлення до цих регіонах мотивує людей на те, що краще розвивати Україну патріотичнішу, проєвропейськи налаштованішу. Політикам здається, що так простіше. Тіньова сторона такої позиції: політикам легше розраховувати на успіх, мобілізацію виборців, реноме на міжнародній арені. Тому що велика частина цих політиків ніколи не стануть популярними в національному масштабі. Більше того - якщо зараз їм наступити на своє горло і піти на переговори, які проходили, наприклад, між Британським урядом і ІРА з Північної Ірландії, багато понесуть такі репутаційні втрати, що, може, їм доведеться піти з політики.

Боротися за владу легше у варіанті "малої України", ніж за рахунок своєї політичної кар'єри забезпечити якусь нову формулу національного об'єднання. Це нові "малоукраінці", які багато роблять свідомо. Грубо кажучи, публічно говорять одне, а реально роблять інше. Якщо все буде так, як развивається зараз, то ми йдемо до "малої України". Інтенсивність конфлікту буде вщухати. Життя візьме своє. Люди в "ДНР" і "ЛНР" виживатимуть, працюватимуть, самоорганізовуватимуться, й у підсумку розберуться - хто покидьок, а кому можна довірити своє майбутнє. Людина завжди визначається в майбутньому. Але якщо вони це робитимуть самостійно, то в Україну не повернуться. Це буде щось інше, якийсь новий Донбас, інша частина України. Багато політиків зараз займаються соціальним шантажем. Адже головний аргумент щодо Донбасу і Криму: От у нас вийде - а ви потім до нас прийдете. По-перше, дуже хочеться, щоб у нас вийшло. Але хто сказав, що там одні нероби? Не потрібно один одного пропагандистськи заспокоювати, що там тільки мародери і бандити. Там не тільки мародери і не тільки бандити. Там залишилася частина менеджменту в економіці, яка поки пасивна; менеджмент середньої ланки, який поки притих під військовими, тисячі і тисячі талановитих і працьовитих людей.

Російський націоналізм

У більшості правлячого класу РФ, гуманітаріїв, відповідно, в масовій свідомості, затверджена точка зору, що Україна - це випадкова держава, яка приречена в тій чи іншій формі якщо не на розпад, то на трансформацію. Проблема не в тому, аби, грубо кажучи, поділити Україну, хоча агресія Росії виглядає як спроба це зробити. Можливо, у початкових планах проекту "Новоросії" розглядався варіант переділу. Тільки потім стало очевидно, що російські політики та експерти взагалі нічого не розуміють в сучасній Україні і всі їхні проекти, по суті, руйнуються. Але це їхні проблеми. Головне, що в їхній картині світу Україна не має майбутнього.

Зараз на Донбасі Росія підтримуватиме якийсь варіант сурогатності, щоб Україна і далі продовжувала розвалюватися. Грубо кажучи, для російської влади та ідеологічної картини "русского міра" важливо собі самій і, відповідно, суспільству, довести історичну правоту сьогоднішньої політики. І це самодостатнє завдання. Іноді наші політики спрощують. Вони кажуть, що Росія хоче залишити Україну у своїй сфері впливу, не впустити до Європи. Це все присутнє, але я поясню інакше.

Російська влада увійшла в дуже небезпечний період російського націоналізму. Сьогоднішня картина "русского міра" не має відношення до імперськості - це чистий російський націоналізм. Він несе небезпеку для самої Росії. Наприкінці 19 і на початку 20 століття вона заплатила за це внутрішніми конфліктами і більшовицьким переворотом. Сучасна Росія реалізує мобілізаційну політику на основі ідеології оновленого російського націоналізму. Її частина - довести неспроможність української держави. Відповідно, виклик Україні полягає не в тому, як втекти до Європи, на перший план виходить мистецтво національного об'єднання. Та мова, яку ми використовуємо зараз, насправді тільки підсилює внутрішні конфлікти. Я вже не кажу про риторику з використанням терміну "вороги нації", який відштовхує тисячі людей. Питання національної єдності - це не вишиванки. І не спів навіть найкращих пісень Океану Ельзи. Національна єдність - це вміння громадян самоорганізовуватися в державі.

Абхазький сценарій

Я не скажу, що моя гіпотеза зустрічає підтримку, але я готовий до дискусії. Її суть в такому. Жодна з моделей Росії по Євразійській інтеграції не спрацювала. А з минулого року стало очевидно, що і ЄврАзЕС вже не активне. Колись поширювалася думка, що євразійська інтеграція буде здійсненна тільки з Україною. Але і це відмазка. Питання в іншому: модель інтеграції, яка пропонувалася російськими економістами, не вирішувала головної проблеми - прискореної модернізації. Більшість країн ЄврАзЕС орієнтовані на експортування ресурсів, з консервативними елітами, зі складним становищем цивільного сектору.

Єдиний сегмент, який зберігає конкурентність у Росії - військово-промисловий комплекс. Але це стара модель модернізації паливно-енергетичного та військового-промислового комплексів, яка не має великої перспективи. Пошук нової моделі стабілізації та розвитку Росії негласно йшов останні років з півтора. Російський націоналізм виступає найпотужнішим інструментів мобілізації російського суспільства. Мотивуючи росіян на протистояння із Заходом, агресивну поведінку по відношенню до сусідів, російська центральна влада отримує конкретні вигоди. Суспільство готове терпіти, погодилося з консервуванням зарплат, пенсій, обмеженням споживання - а це теж економіка, "економіка націоналізму" - мобілізація в обмін на терпіння. Спробуйте мотивувати мирне суспільство до самообмеження. Але от коли є зовнішній ворог і колективна загроза - тоді інша справа. Мобілізаційна модель розглядалася багатьма російськими економістами як єдиний шлях порятунку Росії в умовах глобальної кризи. Простими словами: треба зібратися в кулак, створити російську фортецю і так вижити. Навіть ціною втрат.

Я не вважаю тих, хто в Кремлі, божевільними. Вони свідомо обрали цю модель, в якій є економічна складова, соціальна та ідеологічна. Інша справа, що я не оцінюю, наскільки ця модель принесе їм результат. Ми бачимо, що поки хитаються всі - і Китай, і ЄС. Ми тільки входимо в смугу великої конкуренції різних антикризових стратегій. Кожен вибрав свою. Хтось - націоналізм; хтось - компенсатори розширення і споживання нових; хтось звужує виробництво, розраховуючи, що за рахунок цього збереже внутрішній баланс як Китай. Поки немає відповіді ні по одному зі шляхів. Але росіяни вибрали найжорсткіший і найодіозніший шлях, який вже зустрів протест у всьому світі. Не спрацьовує євразійська інтеграція як елемент антикризової стратегії. Всі розмови Росії про те, що у світі настане крах доларової системи, всіх ринків, а ми тут об'єднаємося, - залишилися у минулому.

Але є інший шлях - нової союзної держави. Щодо Криму РФ підійшла прямолінійно, включивши півострів до свого складу. Водночас є інший апробований досвід. Не забувайте, що між Росією і Білорусією підписаний договір про союзну державу, який ніхто не відміняв. Йде пошук варіантів, як російській мобілізаційній моделі включати ті регіони, які будуть меркантильно вигідні для виживання. Це я і називаю "абхазькою моделлю". Росія, орієнтуючись на регіони, де максимальна підтримка її політики, відриває їх і встановлює особливі договірні відносини. Вигода - в новому геополітичному та економічному ресурсі для власного розвитку. Так, Донбас після воєнної розрухи довго доведеться піднімати, але якщо мислити багаторічної перспективою... Я не про те, що Росія його швидко відновить. Кожен регіон (Донбас, Придністров'я, Абхазія...) розглядаю як ресурс розвитку російського проекту. Причому не у варіанті євразійському, а в більш гнучкому варіанті нової союзної держави, де Росія залишається Росією і у неї виникають нові т.зв. союзники. Поряд з Білоруссю.

Чому в Казахстані так болісно сприйняли події в Україні? Тому що там є північний Казахстан, де багато росіян і російськомовних. Де є індустріальна база, і де ризики ось такого ж сценарію теж чималі. Я не стверджую, що ця модель 100-відсоткова, але вважаю, що до такого варіанту розвитку Росії, після провалів і невдач з Євразійським союзом, потрібно ставитися серйозно. Росія отримує сітку невизнаних союзників, кожен з яких вигідний. Хтось геополітично, а хтось ресурсно. Також Росія переживає наджорстку демографічну кризу. Тут взагалі проблема між ідеологією російського націоналізму і тим, що реально відбувається в РФ. Росії потрібен новий толерантний, демографічний ресурс. Саме тому в їхній пропаганді стільки компліментів російськомовному населенню.

Один із російських експертів написав: - Нам потрібна мережа російських світів. Мережа світів може бути політикою глобальною, як Франція проводить політику франкомовного світу. Але це може бути і політика буквальна - створення нестандартної мережі регіонів або цілих республік-сателітів, які отримують статус учасника нової союзної держави. Можливо, їх називатимуть «мережевим русскім міром», або союзом народів із загальною культурною платформою, як зараз стало модно говорити. У будь-якому разі, цей варіант потрібно враховувати і розробляти контр-стратегію - нового "українського світу", здатного об'єднувати і гарантувати взаємну толерантність, а не агресивний ура-патріотизм і націоналізм, який тільки підсилить внутрішнє дроблення країни.

"Український світ"

Багато хто вважає, що якщо Донбасу надати автономію або певні особливості, Путін переможе. Це з якого дива, вибачте? А хто сказав, що політика "українського світу" поступиться політиці "русского міра"? Хто змушує ураїнського політику і політиків поводитися пасивно? Чому спочатку українська влада і її адепти визнають свої слабкостіі, а в цілому фактично заздалегідь визнають ефективність проекту "русского міра"?

Чому вони вважають, що можливий варіант правильно реалізованої політики "українського світу", який проявляється не тільки в зарплатах, пенсіях, стандартах, але і в гуманнішому підході до кожної конкретної людини і її долі, гуманніших механізмах соціального захисту, професійної самореалізації, інших орієнтирів розвитку, не поверне довіри Донбасу? Тим більше, що на Донбасі багато людей, які вважають себе українцями не тільки як громадяни, а й етнічно. Адже Донбас востаннє освоювався у 1970-і роки, як і Крим. Туди переїжджали цілі села. Мої родичі розмовляли як мінімум суржиком. Хто сказав, що цих людей ми втратимо через Путіна? Питання в тому, яке зараз належить ухвалити рішення, щоб у нас залишився шанс спілкуватися, допомагати їм і розвивати. Якщо поставити паркан - вони точно не повернуться. Нічого критичного в інститутах автономії я не бачу, якщо це буде супроводжуватися продуманою, багатовимірною політикою "українського світу" щодо всіх регіонів України, а також діаспори, гастарбайтерів, переселенців і вихідців з України по всьому світу. Професійні зв'язки, залучення інвесторів, спільне відновлення Донбасу - за рахунок цього нам потрібно сформувати новий образ спільного майбутнього. Можливо, мова про десятиліттях. Але це будуть десятиліття Україна, а не "малої України".

Європейські цінності

Є прагматична сторона, яку наче всі розуміють, але сором'язливо не вимовляють. Адже з ЄС ми підписали політичну асоціацію та зону вільної торгівлі. Ми всього лише домовилися торгувати і бути партнерами у "великій політиці". Ще потрібно навчитися торгувати, потрібно стати цікавим ринком для європейських партнерів, щоб вони приходили не тільки товарами, але і технологіями та інвестиціями. І терміну на це все, судячи з позиції європейських партнерів, років десять. Це дуже багато, майже половина нашої Незалежності. За цей час світ може разів зо два перевернутися. Якщо ми справді вважаємо, що наша мета через 10 років бути частиною ЄС, тоді є величезна кількість внутрішніх завдань. Але поряд з ними я б поставив ще одне: а нас точно влаштовує нинішня якість ЄС? Ми в цьому впевнені? Те, як він влаштований, які рішення ухвалює зараз? Європейські цінності? Я в релігійних суперечках участі не беру.

Цінності - це мірило відносин. Це не віра. Щоб говорити про європейські цінності, потрібно на це мати право. Коли у нас за демократію гранату кидають - це якась інша цінність. Потрібно розуміти, як ми виглядаємо з боку. Ми можемо шикарно співати, розмахувати прапорами, але європейці досі не бачать в Україні консолідоване демократичне суспільство і політичну націю. Не потрібно заспокоювати себе звучними політичними компліментами. Адже для європейських політиків, дипломатів, лідерів громадянського суспільства цінності - це не тема для ритуальної розмови. Толерантність, солідарність, терпимість - це ж не порожні слова. Як може ідеал Європи породжувати танки? Найцікавіше, що з 15 країн, які зараз беруть участь в програмі сусідства з ЄС, у 5 з них зараз громадянський конфлікт. І в європейців проходить перезавантаження, чи пов'язано це з їхнім баченням об'єднання. Чи є вони каталізатором внутрішніх криз? Це стало викликом. У Європі йде серйозна дискусія, чи не є це проблемою культурних, цивілізаційних аспектів конфліктів, які будуть породжувати буквальні конфлікти. Одна справа, коли ми говоримо про різних ідеологічні проблеми, інша - танки.

Коли ми стикаємося з якимись обмеженнями з боку ЄС, потрібно їх правильно розуміти. Перед Європою дилема, чи не буде гірше після розширення союзу. І після анексії Криму та початку військових дій на Донбасі, що супроводжувалися начебто всім зрозумілими аргументами про "совковості" цих регіонів, високому рівні корупції та криміногенності, справжнім "холодним душем" стала широко поширена в останні півроку інформація про корупцію на війні, страхітливі умови видобутку бурштину на Волині, про потік контрабанди на західному кордоні, вирубку карпатських лісів, різкому зростанні організованої злочинності на місцях тощо. Я вже не кажучи про звинувачення у системній корупції вищих ешелонів нової, вже пост-майданної влади. Це теж сучасна Україна. Після подій на Майдані вже минуло півтора року, термін чималий.

Причини популізму

Навіть якщо ті, хто назвав себе представниками Майдану, кристально чисті та патріоти, це зовсім не означає, що в суспільстві немає інших настроїв. Наприклад, що означає зникнення з політичного простору "лівої" опозиції? Я говорю не про конкретні партії, а про крило в політиці. В Україні багато "лівих" настроїв. Частина з них ностальгічна, міфологічна, а частина мотивована. В електоральному вимірі - це суттєвий відсоток. Агресивне ставлення до "лівого" крила призводить до того, що люди починають ховати погляди, стають пасивними громадянами. А ті, хто активний, починають клювати на популістські варіанти, які в їхньому розумінні схожі.

Чому зараз новий розквіт популізму? Ті, хто не знаходить серед політичних пропозицій зрозумілу і впізнавану ідеологічну позицію, починають вірити клоунам, які бігають з вилами і сокирами, й кричать з трибун про високі зарплати і права трудових колективів. У парламенті люди повинні упізнавати свої інтереси. Якщо збережеться монополія переможців, хочемо ми цього чи ні, протести проти влади почнуть виливатися в інші форми. У цьому сенсі своєчасне перезавантаження парламенту - варіант непоганий. Питання в іншому: в якому сценарії це може бути, якщо ми говоримо про політичні сценарії розвитку України і як його можна моделювати?

Сценарії

Я би розглянув три сценарії, не оцінюючи їхню гіпотетичну можливість реалізації. Якщо все йтиме так, як іде, нинішній парламент звалиться з політичної кризи в кризу влади. Інститути влади перестають ефективно працювати. Один тільки аргумент: як прийматимемо державний бюджет 2016 року? У діапазоні від планування земельного ринку до дотацій вугільної промисловості, субвенцій регіонам тощо. Тим більше, до цього часу сформуються місцеві влади, які покажуть бюджету "червону" картку. У такому випадку, вихід на парламентські вибори виглядатиме як панацея, вихлоп. Але це - кризовий сценарій, в ньому багато ризиків, починаючи від бюджетного процесу, земельного питання, закінчуючи тим, що питання виборів може бути поставлене як зміна всіх, у тому числі президента.

Якусь частину політичних сил такий сценарій не лякає. Вони мислять рейтингами. Але для країни це поганий варіант. Адже суб'єктами сценарію будуть ті, хто розраховує на миттєву перемогу на дострокових виборах, і ми стаємо заручниками цих політичних сил. Це вони нам розповідатимуть, як реалізовувати сценарій. Сценарій компромісу. Коаліція стабілізується в тому числі за рахунок формування внутрішнього діалогу з опозицією. Крім коаліційної угоди з'являється щось на кшталт "декларації" з 5-6 позицій. Безсумнівно, серед них - бюджетне питання, земельне. У цих питаннях потрібно зняти партійно-ідеологічну складову. І, що бажано, починається нова робота по реформі місцевого самоврядування. У такому випадку, можна планувати, як мінімум, керовані парламентські вибори, які будуть предметом угоди. Можна навіть призначити їхню дату, якщо політики не бояться брати на себе відповідальність. І є варіант утопічний.

Якби зараз в рамках мінського процесу ми вийшли на якийсь аналог договору "страсної п'ятниці" (Белфастські угода - угода про політичне врегулювання конфлікту в Північній Ірландії, що передбачала створення автономних органів влади та інших заходів. Детальніше тут. - Ред.) за участі Росії, сепаратистів і ОБСЄ, домовилися про проведення виборів; про те, що за їхніми результатами ми готові розпочати переговорний процес про взаємостосунки регіонів, де з нашого боку буде низка умов; сепаратисти йдуть на поступки в умовах статусу (замість республік, наприклад, автономний регіон) - це може бути грунтом нехай не консенсусу, але компромісу.

У чому вигода для України? По-перше, стають зрозумілими відносини з цим регіоном на найближчу перспективу. Ми уникаємо проблеми суверенітету регіонів і виходимо на можливість проведення виборів не в т.зв. "республіканські органи", а в нові регіональні ради. Але заплатити за це доведеться змінами до Конституції, де з'явиться такий пункт як Регіон з автономним статусом. Потрібно бути готовими і до перезавантаження центральних органів влади (парламент, президент), - як ще один крок до повернення довіри та формування нового національного політичного простору. А далі - політика національної консолідації. Складна, можливо, на десятиліття. Спочатку результати виборів у проблемних регіонах будуть дуже опозиційні до нас. Буде багато проросійських і сепаратистських настроїв. Потрібно пройти цикл-другою. Якщо ми готові десятиліття свідомо покласти на роботу з цим регіоном, тоді шанс буде. Такий підхід суттєво вплине і на вирішення "кримської проблеми". Кримчани поки перелякані війною на Донбасі, і їхня позиція щодо майбутнього скута анексією. Мир і мирний розвиток України створять нові передумови для переговорів і рішень по Криму. Але це - тема окремої розмови.

Майбутнє

Майбутнє я поки бачу складним, не надто радісним. Швидше за все, "малоукраїнські" настрої будуть домінантними і, найімовірніше, нам не уникнути кризи влади і дострокових парламентських виборів. На регіональному рівні буде висока нестабільність - як наслідок партіїзованих виборів і нових розколів між місцевим депутатським корпусом (рівень громади, малого міста, району) і новоявлених "обласних парламентів". Адже саме депутати на місцях зіткнуться з досі невирішеними проблемами землі, недостатності бюджетів, убогістю в селах і селищах, холодною зимою для населення, і все це - на тлі завищених очікувань людей від нової регіональної влади. Є ризик того, що нереалізовані очікування від реформи місцевого самоврядування, яку підмінили "децентралізацією", обернеться для нинішньої влади своєрідним "Вільнюсом-2". Я бачу великі ризики в мілітарних цивільних організаціях, які дуже швидко політизуються і вже найближчим часом будуть самостійними гравцями в політиці.

Адже після трагедії біля стін парламенту психологічно легше і простіше було один одному пояснювати, що гранату під Радою кинули або згідно зі спецоперацією Росії (рука "Путіна"), або - як змова націоналістів у тривалому сценарії перевороту (рука "Свободи"). А якщо гірше - якщо винуватці трагедії самі вирішили спровокувати конфлікт? Тоді доведеться визнати, що це поведінка - соціологічний факт, що так себе можуть поводити сотні людей, які таким чином розуміють події...

Україна не просто змінилася. Це по суті вже інша країна. З громадянським суспільством. Зі збереженої олігархічно-маніпулятивною політикою. Зі зростаючою організованою злочинністю і тіньовою економікою. З суспільством, в якому "мова війни" та "мова виживання" витіснила мову миру, взаємовизнання і майбутнього. Революція не закінчилася на Майдані. Вона притихла на якийсь час. Щоб або з новою силою і нової повісткою захлеснути країну, або стати частиною продуманих і по суті (а не на словах) революційних реформ, які потрібні всім.

Спілкувався Ростислав Буняк, fakty.ictv.ua