В своєму інтервью від 2 листопада телеканалу ICTV директор Інституту стратегічних досліджень "Нова Україна", Андрій Єрмолаєв вважає, що на тлі критичного зубожіння населення і конкуренції правлячих еліт за обмежені ресурси, ми можемо втратити країну. Після сепаратизму на Донбасі виникає нове явище - сепаратизм економічний.

Далі текст від першої особи.

Фейкова демократія

Демократія в Україні зведена до процедур. Можна чудово обладнати виборчі дільниці, залучити кращих із найкращих членів виборчих комісій, у кандидатів будуть просто дивовижні білл-борди та програми. Підрахунок голосів - на найвищому рівні. Та водночас реальний механізм волі людей, що беруть участь у голосуванні, виявиться хибним. Процедури зведені, по суті, до імітації. У нас демократія фейкова.

По-перше, з року в рік політики йдуть з пропозиціями, які не мають ніякого відношення до реальності. За більшістю партій взагалі нічого немає, крім складу осіб, статутних документів та менеджерської роботи офісу. Як правило, в період виборів. Партії не функціонують як партії. Процедурами ми прикриваємо реальну стабільність і стійкість правлячого класу.

Якщо виключити, наприклад, природне оновлення якогось відсотка складу, а також виключити випадковість, легко помітити, що на рівнях району, області, центральної влади відтворюється панування, по суті, одних і тих же політекономічних груп. Іноді вони представлені буквально в особі лідерів або їхніми менеджерами.

Тобто, в Україні створена стабільна класова структура правління. Цей клас навчився мімікрувати і використовувати демократію як фейкову процедуру, легітимізучи своє перебування при владі. Це одного разу потрібно зрозуміти і визнати. Напевно, це вкрай неприємно усвідомлювати, враховуючи, чим в Україні супроводжується політика: телевізійними шоу і, здавалося би, конкуренцією. Київ - показовий приклад. Є кілька політичних сил. Деякі - зовсім нові.

Але ми бачимо або одні й ті ж обличчя, або їхніх помічників, або пов'язані фігури. Вони відтворюють стабільну, стійку, реальну економічну владу в місті. Це групи, які контролюють комунальне господарство, будівництво, сервіс. І як би не змінювалися правила гри, вони використовують політичні оболонки, які представляються виборцям, тільки для того, щоб забезпечити черговий прихід до реальної влади.

Те ж саме відбувається і на регіональному рівні. Коли ми стикаємося з фактом проблемності виборів у Харкові, Львові, Одесі, треба шукати не політичне, а політекономічне пояснення. Головна проблема і протиріччя виборів - прихований, поки ще пригашений реальний соціально-класовий конфлікт між тими, хто використовує демократію як процедуру і величезною масою виборців.

Правлячий клас змушений говорити мовою виборця. А виборець хоче соціальної справедливості, стабільності, хорошої роботи, все, що ми називаємо "соціальною державою". На цих виборах багато хто зіткнувся з тим, що грати у вибори, фінансувати і брати у них участь можуть тільки представники правлячої еліти.

Більше того - правила виборів були побудовані так, що будь-яка альтернативна або т.зв. не системна сила практично не мала можливості грати на загальнонаціональному рівні. Ми бачимо реальну лінію конфлікту між правлячою елітою в Києві і регіональними елітами, які дуже розраховували на нові свободи після виборів. Коаліціанти за допомогою процедур прагнуть поширити своє політичне панування буквально.

Все, що відбувалося 25 жовтня - це вибори з відкладеним політичним результатом. Виборці зараз з подивом дізнаються, що не всі кандидати, які посіли перші місця в округах, стануть депутатами. Виявиться, що переможців можна оскаржувати і міняти через суди, проводити фейкові другі тури. 2015-й багатьма сприймався роком радикальних змін. Майданна повістка, очікування змін у стосунках центру і регіонів, очікування приходу т.зв. нових, чесніших, відкритіших політиків на місцях. І спроба завершити заявлені революційні зміни банальною перестановкою фігур, мімікрією за рахунок трьох виборчих кампаній, може остаточно підірвати стабільність державності. Читайте: Україна помилилася, поставивши ультиматум "ДНР" і "ЛНР"

Соціальна сепаратизація

Підводячи підсумки виборів, за деревами потрібно бачити ліс. Можна скільки завгодно обговорювати прізвища кандидатів, які перемогли і не перемогли. Але є політекономічний і політичний боки питання. Політекономічний пов'язаний зі спробою реставрації корпоратократичного режиму (чиновницька плутократія + олігархія).

Політична - зі спробою центральних, правлячих еліт розставити своїх регіональних партнерів та довірених осіб на місцях. Слабкі ланки пов'язані з тими регіонами, де найнижчий рівень підтримки центральної влади. Звичайно ж, це всі східні та південні області. Я думаю, що соціальні проблеми в цьому ж ключі наростатимуть і в центральній Україні, на Волині та на Закарпатті. У цих регіонах є своя сформована специфіка ставлення до політичного центру, там сильні місцеві еліти, які тепер можуть маніпулювати інтересами.

Також потрібно враховувати високу ступінь готовності людей до протесту. Адже на Донбасі все починалося як люмпен-пролетарська революція, яку підхопили політичні менеджери, пов'язані з Росією. І використовували для підштовхування регіону до конфлікту.

Але повторюся: її причини - соціальні. І появу "ДНР" та "ЛНР" потрібно історично правильно розуміти. Самопроголошені народні республіки. Можна скільки завгодно доводити, що це все вигадано десь у кабінеті за кордоном, аналізувати склад тих, хто їх очолив. Але на Донбасі не могло бути Монако або сполучених штатів, як за океаном.

Поряд із гібридною війною, зовнішнім управлінням цим конфліктом, ми маємо грунт консервативного за характером, лівацького політичного процесу на Донбасі. Він близький дуже багатьом жителям Донбасу. Люмпенізованим, пролетаризованим, які в останні роки переживали падіння рівня життя і найвищий рівень експлуатації.

Політики після Майдану так і не зрозуміли, які завдання повинні вирішуватися новим соціально-економічним курсом. Реставрація старої політики веде до нових конфліктів. Тому Донбас може стати лише першою ластівкою другого етапу революційного процесу в Україні - від національно-демократичної повістки до суто соціальної (низи проти верхів).

Якщо зараз в результаті маніпуляцій з виборами загостряться соціальні проблеми взимку на півдні, західній Україні, то матимемо нові конфлікти і новий феномен - соціальний сепаратизм. Коли бажаючи заспокоїти людей місцеві еліти почнуть загравати з їхніми інтересами. Наприклад, почнуть протиставлятимуть себе центру, коли податкові кошти та інші штучно залишатимуть в регіоні. Так буде реалізовуватися політика соціально-економічної сепаратизації. Це суть нового конфлікту, в який ми входимо.

Цементування влади

Різке зубожіння і невдала внутрішня політика з подолання депресії призвела до того, що рівень експлуатації і падіння доходів набули катастрофічного характеру. Проблема переживання зими (тарифи, ціни) різко змінила соціальну карту суспільства.

Якщо ще 2-3 роки тому в режимі виживання перебувала група найбільш знедолених (пенсіонери, непрацюючі соціальні утриманці), то зараз в цю категорію потрапила велика частина людей найманої праці і частина т.зв. підприємницького класу - дрібного і середнього бізнесу з найвищим рівнем експлуатації. Вони теж на межі фізичного виживання, пов'язаного з "податком кризи" - падінням доходів, різким збільшенням податкового тягаря (тарифи - це теж "податок", на життя).

Ці групи сприймають політику Києва не як реформаторську, а як репресивну. В таких умовах "цементувати" владу Києва можна не результатами виборів, а тільки шляхом диктатури. Альтернатива диктатурі - або різкий перерозподіл влади не тільки політичної, але й економічної на користь парламентаризму та місцевого самоврядування (глибока конституційна реформа), або шлях некерованого соціального конфлікту. Тут я ставлю три крапки...

3 завдання замість Майдану-3

Для того, щоб стабілізувати країну і відновити рівновагу, у нас небагато часу. Критичні кінець 2015 і початок 2016. Потім буде нова ситуація, ми говоритимемо про щось інше. Потрібно враховувати соціо-псіхлогічний момент - до весни наступить пост стресова ситуація. У стані стресу людина багато чому не надає значення.

Головне: "аби не було війни", "аби пережити", "аби зупинити". Ці "аби" закінчаться до весни. Потім для більшості людей настане момент, коли вони почнуть переоцінювати події. Я побоююся, що пост стресова ситуація може створити нові ризики. Влада повинна встигнути зробити дії, які формують новий образ майбутнього, нову надію.

Завдання №1: досягти компромісу по Донбасу і проведення виборів не пізніше березня, щоб мати можливість працювати з перезавантаженою місцевою владою. Тому шлях до Донбасу повинен бути проактивним. Нам потрібен новий легітимний склад місцевої влади. Досвід інших конфліктів свідчить - неможливо досягти якоїсь ідеальної ситуації. І провокації ще будуть, і диверсії. Але якщо вичікувати - час буде втрачено безповоротно. Вибори треба забезпечити до весни.

Дві умови - де-інтернаціоналізація конфлікту (всі негромадяни України з обох боків повинні залишити Україну), а також тристороннє патрулювання лінії зіткнення та державного кордону (ЗС України + уповноважені підрозділи від сепаратистів в статусі міліції + ОБСЄ). Важке озброєння - на виділених майданчиках під контролем і охороною ОБСЄ.

Другий найважливіший, на мій погляд, крок до загальнонаціонального компромісу - провести збори/з'їзд/форум представників місцевого самоврядування. Це базовий рівень, на якому формуються запити, пов'язані з тим, як облаштувати країну, яке повинно бути взаємовідношення регіонів. Ухвалення конституційного меморандуму - як облаштувати країну, як жити далі. І це дозволить за короткий час розробити нову редакцію Конституції, яку можна виносити на референдум.

Як переговорна позиція - перетворення т.зв. "ДНР" і "ЛНР" в автономні області (регіони) й не більше. Але це вже тема іншої розмови. Одночасно - початок повноцінної роботи Агентства з відродження Донбасу, використання в якості стартового фонду - коштів, що надходять зараз від платників податків Донбасу. Це мільярди гривень! Жителі Донбасу повинні побачити, що зароблені ними гроші, які надходять як податки до державного бюджету, йдуть на відновлення їхнього ж регіону.

Щоб тримати ситуацію під контролем, можна в якості головних підрядників використати великі національні компанії - Укрзалізницю, Укравтодор тощо. Вони забезпечуватимуть регіон новими робочими місцями, задіюватимуть у субпідряді місцеві ресурси. Потрібен і парламентський комітет для координації роботи, і переговорна група від Верховної Ради для постійних комунікацій з представниками Донбасу на всіх рівнях. Простіше кажучи, потрібні проактивні дії, а не телевізійні від Кабміну.

І це лише контур тих кроків, які могли б стати оновленим "планом миру". Наступний крок - перевибори парламенту, в яких беруть участь усі виборці Донбасу. Нинішній склад парламенту неадекватний тому, що відбувається в країні. Я не даю оцінки жодній політичній партії - кажу в цілому. Призначити вибори до літа, максимум - початок осені. Цього часу достатньо, щоб люди розібралися у ситуації. Ми отримаємо збалансованіший і політично, і кадрово склад парламенту.

Можливо, з представленістю Донбасу. Третій крок - потрібна нова редакція Конституції, в якій можна відобразити і специфіку територіальну (інститут автономії в унітарній державі), парламентську модель, сильне самоврядування, закласти реформи правоохоронної сфери, прокуратури, судове самоврядування. По суті, ре-конституювання країни.

Якщо ми проходимо ці кроки, то вже до осені буде перезавантажена, з більш високим рівнем довіри центральна влада; форсована реалізація конституційної реформи може стати символом національної консолідації, якщо винести схвалення Конституції на референдум. На цій підставі, не відкладаючи, можна провести перезавантаження місцевого самоврядування вже у 2017 році. З новими повноваженнями і, що принципово важливо, з департизацією місцевого самоврядування.

Ми отримуємо перехідний період, який дозволить дещо вгамувати пристрасті в країні, забезпечити новий конституційний формат для самоврядування, політичної системи. Не потрібно боятися періодичних перезавантажень. Тому що за низької довіри до влади, окремим її інститутам та особистостям, розраховувати, що все це проіснує 3-4 роки - велика ілюзія. Більше того - небезпечна ілюзія. У цій країні є досвід як скидали ілюзіоністів. У 2004, 2013-2014 роках. Але допускати другу хвилю революції критично небезпечно для країни. Ми можемо просто її втратити.

Джерело: fakty.ictv.ua