Відновлення економік європейських країн і України: історичний досвід та сучасні виклики

< Назад до записів

Питання економічного відновлення та виводу країни на траєкторію зростання, для Європи XX-XXI ст., можна вважати вивченим уроком.  Якщо вдаватися до пошуку історичних паралелей та аналогій доцільно звернути свій погляд до досвіду Німеччини, яка щонайменше двічі пережила швидке та ефективне економічне відновлення. Суспільно-політична та соціально-економічна ситуація Німеччини 20-х років XX ст. певним чином нагадує стан сучасної України. Внаслідок поразки у війні, Німеччина втратила 13,5% території, на якій проживало 10% населення, вироблялося 20% чавуну, добувалося 75% залізної руди та цинку й  20% вугілля. Крім того, на Німеччину було покладено тяжку боргову ношу у вигляді 132 млрд. марок репарацій. І в таких умовах, вже за декілька років, економіка країни почала демонструвати досить високі показники зростання.

Успіх Німеччини не був випадковим і пов’язаний він, напряму, з інструментами та діями, що були застосовані коаліцією західних держав, очолювану США.

Повоєнне відновлення економіки Німеччини після Першої світової – це спільний політекономічний проект колективного Заходу, передусім США. Його реалізація була спрямована на вирішення одразу декількох геополітичних та геоекономічних завдань. По-перше, крупний капітал, нагромаджений у США, шукав можливості для подальшої експансії. Для цього необхідно було сформувати ємний ринок збуту продукції, що передбачало необхідність відновлення європейської економіки. По-друге, підтримання стабільності у Європі вимагало формування потужного ядра, навколо якого відбувалась б інтеграція європейських країн. По-третє, у Східній Європі почала формуватися величезна держава – СРСР, технологічно відстала, але з потужним ресурсним і людським потенціалом. Серед правлячої еліти США розглядалась ідея формування партнерських стосунків між країнами Західної Європи та СРСР, в основі яких лежала б торгівля. Німеччина мала стати основним постачальником високотехнологічних товарів до СРСР, при цьому не конкуруючи з державами Антанти.

Для вирішення цих завдань, міжнародним комітетом експертів під керівництвом генерала Ч.Г.Дауеса зі США, був розроблений досить складний план економічного відновлення Німеччини, вперше представлений та підписаний представниками союзних країн та Німеччини 16 серпня 1924 р. у Лондоні.

Особливість цього плану полягала в необхідності створення на основі німецької економіки, промислового ядра, що дало б можливість не лише налагодити експортні поставки товарів на ринок Центральної та Східної Європи і СРСР, а й забезпечити виплати репарацій та повернення капіталу, який передбачалося вкласти в економіку Німеччини. Звісно вирішення інших завдань асоціювалось з опосередкованими наслідками реалізації цього плану.

Союзні країни на чолі з США, перед початком масивних "вливань" капіталу, сприяли реалізації низки законодавчих змін у Німеччині, що мали суттєвий вплив на функціонування економіки держави. Найважливіші з них передбачали: а) заставу найбільш дохідних статей бюджету Німеччини на не визначену кількість років з передачею надходжень іноземному податковому комісарові; б) передачу німецької залізниці у концесію акціонерному товариству, акції якого купували союзні країни; в) обмеження прав уряду Німеччини на емісію національної валюти; г) запуск механізму емісії облігацій підприємствами державного та муніципального секторів (ці облігації викупали переважно державні та приватні структури США).

За п’ятирічний період реалізації "плану Дауеса" (1924-1929 рр.) економіка Німеччини отримала приблизно 27 млрд. золотих марок приватних та державних інвестицій, тоді як репараційні виплати склали приблизно 10 млрд. золотих марок. Іноземний капітал сприяв модернізації та відновленню фактично всієї індустрії, сільського господарства, інфраструктури і фондів ЖКХ. За цільовим використанням асигнованих фондів пильнували іноземні комісари, з яких формувалась вища виконавча влада. Важливим було те, що ренідустріалізація Німеччини відбувалась не лише переважно за кошти США, а й завдяки поставкам різноманітного обладнання та промислових товарів (куплених за кредитні кошти), що й сформувало матеріально-речову базу економічного відновлення країни. І саме "план Дауеса", а також наступний за ним "план Юнга"  сформували основу для динамічного розвитку економіки Німеччини, яка нажаль пізніше була спрямована у мілітариське  річище.

Іншим вдалим прикладом відновлення зруйнованої економіки Західної Європи є повоєнний (після Другої світової війни) "план Маршала". Передумовами для початку впровадження "плану Маршала" були складні економічні обставини, що склались у Західній Європі у повоєнний період. Промислове виробництво демонструвало наднизький рівень, практично повністю втрачено зовнішні доходи від надання послуг, торгівельна система західноєвропейських країн перебувала в занепаді. Крім того, спостерігався дефіцит капіталу, що міг би сприяти відновленню економіки. Європа існувала фактично за рахунок кредитів та субсидій США. Тобто виникла ситуація, за якої європейські країни (в першу чергу Німеччина, Франція, Італія), без зовнішньої допомоги, не могли забезпечити стабільне функціонування власних економік. Разом з тим, у повоєнний період, у колективного Заходу виникла необхідність виграшу у міжнародній конкуренції з новим полюсом світового впливу – СРСР. За таких умов, перед США постало питання забезпечення прискореного відновлення економік країн Європи та просування концепцій вільного ринку на противагу плановій економіці. У історичній перспективі, це дозволило Заходу сформувати високоінтегровані ринки з глибокою системою розподілу праці та забезпечило виграш у протистоянні систем.

І так у 1947 р. виник "План Маршала", який отримав свою назву від прізвища його ініціатора Дж.К.Маршалла, що займав посаду Державного секретаря США у період 1947-1949 р.р.

"План Маршала" був зосереджений на таких аспектах як: підвищення продуктивності праці у промисловості та сільському господарстві, фінансовій стабілізації та розвитку торгівлі. Саме в логіці "Плану Маршала" було розроблено механізм використання власних та запозичених коштів (коли перші використовуються для поточних витрат, а другі для капітальних інвестицій).  Більш того, фінансова допомога була пов’язана з реалізацією структурних реформ, спрямованих на нарощення виробництва та торгівлі.

В перші роки реалізації "плану Маршала" США витрачало близько 15% власного бюджету, що дало свої результати ще до початку 50-х років. У 1950 р. європейські держави демонстрували високі темпи росту (рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40%, а сільського господарства на 20% ).

Підсумовуючи європейський досвід економічного відновлення відзначимо три основні складові, що стали опорою успішної модернізації економіки: 1. Зосередження суттєвих зовнішніх капітальних ресурсів (приватних та державних), що мають цільовий характер і спрямовуються безпосередньо на побудову промислової та с/г інфраструктури. Передбачалось, що існують передумови для освоювання капіталу, які включають наявність трудових та сировинних ресурсів. 2. Наявність ефективної системи управління економікою, що взмозі зосередити капітальні ресурси на найбільш перспективних напрямках. 3. Географічна наближеність та доступність ємних ринків, налаштованих абсорбувати продукти оновленої промисловості.

Повертаючись до аспекту економічного відродження України, відзначимо, що промислове відновлення (звісно мова йде про УССР) у XX ст. мало місце аж до 90-х років, паралельно тому, що відбувалось у Європі, однак інструменти такої індустріалізації були брутальні та антигуманні. Але все ж, розглядаючи фактори, що дали змогу індустріалізувати країну у міжвоєнному періоді, а також у період після Другої світової війни, ми можемо помітити дивну сутнісну схожість з тими процесами, що мали місце у східній частині ідеологічно розподіленого європейського континенту.

Не маючи суттєвих зовнішніх капітальних надходжень, керівництво СРСР було вимушено побудувати економіку, яка б спиралась на внутрішні ресурси (в широкому розумінні). Логіку функціонування такої економіки можна описати, як модель внутрішнього колоніалізму: коли промисловий розвиток країни відбувається, в першу чергу, за рахунок важкої та практично безкоштовної праці населення. Ці процеси відбувались на тлі формування правлячої еліти, що отримувала низку різноманітних латентних вигід від своєї участі в управлінні країною.

У ті часи, практикувалось пряме вилучення певних ресурсів у населення. Так, у 30-х роках XX ст., керівництво СРСР пішло на конфіскацію продовольства у селян задля його експорту. Саме гроші, отримані від експорту, а також відібране у населення золото, були тим капітальним ресурсом, що сформував "критичну масу" для початку швидкого відновлення промисловості. Планова економіка, на певному етапі, була досить ефективною. А територія СРСР, з її людським та сировинним ресурсом, давала можливість говорити про потенціал ринку.

Період після Другої світової війни в УРСР також пов’язаний із зосередженням всього існуючого внутрішнього ресурсу країни на відновленні, що було цілком можливим в логіці державного капіталізму.

Що стосується сучасної України, то відзначимо, що країна знаходиться в ситуації гострого дефіциту капітальних ресурсів, що є ключовим елементом економічного відновлення. Олігархічна система не змогла підтримати модернізацію економіки і, на певному етапі, втратила конкурентоспроможність та вільний капітал, що міг би бути використаним з цією метою. Поточна допомога МВФ, інших міжнародних організацій та урядів не може розглядатися у якості такого ресурсу з огляду на мізерність сум, котрих ледь вистачає на підтримку макроекономічної стабільності. Стосовно ринків для української продукції, то ситуація не є однозначною. З одного боку ЗВТ та ЄС дає доступ до одного з найбільш ємних ринків у світі.  З іншого із огляду на високу конкуренцію та квоти – Україна не може в повній мірі скористатись цією можливістю, в першу чергу через порівняно низьку продуктивність праці внаслідок її технологічного та технічного відставання від країн ЄС.

Надія на те, що Україна самостійно зможе створити інвестиційні умови та, за рахунок зовнішнього капіталу, відновитись і зайняти ринки ЄС та інших країн - примарна. Оскільки, як свідчить економічна історія, відновленню, за рахунок зовнішніх коштів, передує політичне рішення, основане на геополітичній доцільності.

Наразі в ЄС не вирішеним залишається питання щодо ролі та місця України в цьому економічному блоці. Логіка включення України до економічного простору ЄС має супроводжуватися переглядом та розробкою концептуальних наднаціональних документів, які б органічно розглядали Україну, як потенційну частину союзу з довгостроковою перспективою. Зрештою, має бути вирішене питання режиму участі України в ЄС: повноправний потенційний член великої сім’ї чи тактичний та кон’юнктурний східний сусід. У стосунках між Україною та Європою спостерігається дефіцит партнерства, подолання якого сприятиме перетворенню країни з нетто-дебітора в країну зі сприятливими очікуваннями інвестиційної привабливості. Звісно приватний капітал може надходити і в загальній ринковій логіці, проте тут мова йде, швидше, про точкові проекти.

Тож, виявляється абсолютно реалістичною думка Дж. Сороса щодо необхідності формування для України фінансового пакету з європейських фондів у розмірі 50 млрд. дол. США: "Це змінить гру. Україна будуватиметься на радикальних реформах, а не перебуватиме на межі банкрутства, тоді вона має шанси перетворитися на землю обітовану, що дозволить залучити іноземні інвестиції" .

 

Вадим Ємець, експерт Інституту стратегічних досліджень "Нова Україна"

Джерело:

http://ukranews.com/ua/publication/1784-vidnovlennya-ekonomik-yevropeyskykh-krain-i-ukrainy-istorychnyy-dosvid-ta-suchasni-vyklyky

 


Блоги

Публікації

X
X

Партнери